Про спорт, психологію й підтримку

Про спорт, психологію й підтримку
Букмекери й частина спортивних експертів прогнозують, що на цій Олімпіаді українська збірна завоює найменшу кількість нагород серед усіх команд в літніх Іграх. Пояснень цьому можна знаходити багато, але рідко поміж них згадують про психологію. А дарма, адже це одна із ключових проблем вітчизняних спортсменів незалежно від виду спорту.

На нещодавньому чемпіонаті Європи з футболу українська збірна вийшла до чвертьфіналу, проте враження од її виступу зосталися неоднозначні. З одного боку, команда вперше зайшла так далеко в цьому турнірі, а з іншого – невиразна гра, непропорційна до витрат на збірну, хоча очікування перед ЧЄ були значно вищими. І тут теж не обійшлося без проблем із психологією.

У різноманітних інтерв’ю ледь не кожен вітчизняний футболіст, який перебрався грати за клуби Старої Європи, зазначає, що важливу роль у команді відіграє психолог. У розвинутих країнах психологи працюють із гравцями ще з дитячих спортшкіл. Натомість вітчизняним дітлахам нерідко доводиться стикатися із тренерами-самодурами, які ламають психіку, змішують юних футболістів із лайном, самостверджуються завдяки їм, займаються рукоприкладством і всіляко їх булять. Натомість ті гравці, які попри все чогось досягають, здобувають шалену славу й купу грошей, із якими абсолютно не відають, що робити. Тоді починаються не лише загули й порушення режиму – не обходиться й без зіркової хвороби. Тому в нас так багато вічно перспективних гравців, які подають надії, але ніяк їх до пуття подати не можуть.

А як хтось із таких каліфів на годину відважується перебратися із теплого болота вітчизняного футболу (ставлення власників клубів до таких переходів – окрема розмова), то дуже часто губиться й гасне на чужині. І вся їхня перспективність зникає не тому, що вони зачинають сумувати за вербою й калиною, борщами-варениками, нидіють без народних пісень, а тому, що виявляються неготовими до реального життя. Вони не розуміють, що в новій країні потрібно починати все спочатку, що вони ніхто, поки не довели своїх вмінь на новому робочому місці. Що слід вивчити мову і вливатися в спільноту команди. А тому швидко здаються й через сезон-два повертаються як не додому, то в якісь постсовкові хащі, де все дуже схоже на рідні пенати.

Тому найкраще для вітчизняних футболістів – це із наймолодшого віку втікати в європейські команди, хай навіть слабші. Туди, де їх вчитимуть соціалізації з командою й публічности, натренують не молоти дурниць. Останнє не менш важливо, бо нерідко навіть легіонери-заробітчани з Африки та Латинської Америки виявляються адекватнішими в розумінні українських політичних реалій, ніж вітчизняні гравці, які або не помічають російської агресії, або кричать про “футбол поза політикою”.

Тому хай научаються чужого, поки вітчизняна система сама не дійшла до того, як потрібно працювати з дітьми. Доки не зрозуміла: що в них закладеш – те з них і виросте. Якщо виховувати заляканих і непевних, але розбещених грішми, бо чогось добилися на місцевому рівні, то не варто й дивуватися, що вони на полі нітяться, коли стикаються з проблемами, бояться критики й того, що на них накричать. Що не знатимуть, як справлятися з відповідальністю й очікуваннями, які на них покладають люди.

Критику футболістів, яка не переходить у потоки ненависти, ще можна зрозуміти: зарплати в гравців космічні, а гра – дуже навіть приземлена. Однак у менш популярних видах спорту ситуація трохи інша. Фінансування решти відбувається за принципом “президент(ка) якої федерації вміє вибити більше грошей чи знає потрібних людей – той(та) й отримує кращий бюджет”. Тому частині спортсменів і спортсменок доводиться тренуватися за свої гроші чи постійно шукати спонсорів, аби й далі виступати. А тренуються вони нерідко в тій самій атмосфері посилених вимог і булінгу, що й футболісти, але ще й з браком необхідної інфраструктури. Тож багато вітчизняних нагород часто з’являються не завдяки, а всупереч обставинам, можливостям, критиці, федераціям, а часом і тренерам.

Тому не дивно, що українські олімпійці нерідко зупиняються за крок від нагороди, не зумівши впоратися зі своїми нервами. Уже під час цьогорічних Ігор у Токіо в особистих змаганнях зі стрільби з пневматичного пістолета з 10 метрів Олена Костевич і Павло Коростильов посіли 4-ті місця, не упоравшись із хвилюванням під час вирішальних вистрілів. Заради справедливости – уже в міксті, разом з Олегом Омельчуком, Костевич реабілітувалася і здобула для України “бронзу”.

Хорошим прикладом того, на кого варто рівнятися, можуть бути північноєвропейські країни. Там не лише діють програми, покликані залучати молодь до спорту та забирати їх з-під впливу вулиці. Там не тільки переймаються психологічним станом кожного, а юнацькі команди нерідко взагалі не грають на рахунок. Там ще і вчать вимогливости до себе, а глядачі, зі свого боку, вміють вболівати без крайнощів. Така ментальність, установки якої варто було б перейняти й вітчизняному люду.

Переможниця Кубка світу з біатлону 2020-2021 норвежка Тіріль Екгофф якось давніше написала: “Чи є сенс у тому, аби надривати гузно, виконуючи необхідну роботу, бути відсутньою вдома по три тижні й жити життям амеби, у якому ти тільки їси, спиш, тренуєшся і проводиш невдалі перегони?” Цими словами Екгофф дорікала собі, що не досягає потрібних результатів. Проте коментарі до таких висловлювань Тіріль від місцевих вболівальників підбадьорливі та позитивні, навіть якщо спортсменка припустилася промахів чи не добилася бажаного результату. Фани знають, що Екгофф точно виклалася на повну, тому нема їй за що дорікати. За свої старання біатлоністка здобуде важливу підтримку, яка підбадьорює і веде до нових здобутків.

Натомість те, які коментарі будуть під новинами про результати вітчизняних біатлоністок, дуже залежить від того, позитивні ті результати чи ні. Якщо хтось добився успіху – люди їх захвалюватимуть, завищуючи собі подальші очікування. А якщо перегони минули невдало – спортсменку здебільшого знищуватимуть, повчаючи, як потрібно бігти і стріляти. Ось ця потреба соціуму в кумирах і бажання самостверджуватися на тлі зірок добряче впливають на психіку вітчизняних спортсменів і спортсменок. А натомість над нею мали б працювати спеціалісти. Та й із всеньким народом попрацювати б не зашкодило.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Постіронія Героям слава: футболки й безславний рекорд