Про «срачі»

Є безліч способів, якими “нове” розчищає собі шлях. Іноді ці способи красиві й романтичні. Були, скажімо, щасливо-мирні революції, коли жінки дарували квіти усміхненим жандармам, танцювали на площах, знімали зі стін портрети старих монархів і заводили до палаців молодих політиків із кольоровими кокардами на капелюхах.

Були й нічні криваві перевороти, страти і страйки. Бо ж далеко не завжди “старе” відступає перед “новим” із винуватою усмішкою. А нове далеко не завжди готове запропонувати “старому” почесну пенсію та затишну мансарду для писання мемуарів.

Дехто відмовляється визнати, що про прихід “нового” можуть свідчити баталії в соціальних мережах. Що вони є вісниками майбутніх смислів і сенсів.

“Це маячня. Та ти лише подивись, хто там свариться, — кажуть знайомі. — Це ж люди без майбутнього. Про них через п’ять років ніхто й не згадає”.

“У природничих музеях, — відповідаю я, — прикольніше розглядати скелети й черепи тиранозаврів, аніж кісточки перших ссавців, отих малих щуриків, які фіналізували світ велетенських рептилій. Але ж ми з вами, як не крути, примати, а не рептилоїди”.

Тим більше, що «срачі» видумали не адміни фейсбук-груп і не любителі мережевого “скасування”. Срачі— діти свободи, хай що там думають про цю форму комунікації білі й пухнасті рептилії. І народилися ці діти не вчора.

Можна, серед іншого, згадати про піонерські часи журналістики. Про ту легендарну добу, коли перші володарі бульварної думки ще викликали одне одного на дуелі та чекали на вечірні випуски в затягнутих сигарним димом кав’ярнях.

L’Ecole des journalists (“Школа журналістів”) — так називалася п’єса літераторки Дельфіни Ґе де Жирарден, талановитої дружини великого й жахливого Еміля де Жирардена (1806–1884), хрещеного батька європейської журналістики, ініціатора виходу у світ першої у Європі йу світі масової репортерської газети La Presse. 

На салонній презентації L’Ecole des journalists був добровільний і, як помітно з його опусів, дуже ідейний (у стилі “віра-цар-отєчєство”) шпигун російської жандармерії Яків Толстой, який написав докладний і емоційний звіт генералові графу Бенкендорфу про цю подію. Звіт датований 24 листопада 1839 року.

Шпигун писав своєму шефові: “У першій дії [п’єси пані де Жирарден] йдеться про редакцію газети, що називається «Істина». Господиня салону виводить на сцену відповідального редактора, головного редактора, персону, що дає гроші на видання, і співробітників газети, малює їх правдивими фарбами. Починається означена п’єса сценами оргії, після якої всі її учасники починають писати статті, спрямовані проти уряду, проти всякого таланту, проти порядності, проти недоторканності особи та проти родинної честі. Пишуть вони це все в стані бридкого сп’яніння, але, незважаючи на нього, ці люди вважають себе достойними проголошувати нові правила суспільного життя, корчать із себе аристархів-критиків сучасності — її політики, моралі, мистецтва, літератури.

Після прочитання першого акту пані де Жирарден стала обходити тих, хто зібрався у її салоні, і питати про їхню думку щодо її п’єси. Коли ж вона підійшла до пана Жюля Жанена, той на її прохання висловитися роздратовано відповідав, що “все, що він щойно почув, на його думку, є фальшиве від першого до останнього слова й що журналісти ніколи не напиваються до всирачки перед тим, як писати”. Тут уже роздратувалася пані де Жирарден. Вона у своїх бурхливих запереченнях послалася, серед іншого, на відому статтю 1830 року в журналі Journal de Debats, написану паном Беке в стані сп’яніння, під час оргії. Ця стаття, як відомо, викликала падіння монархії Карла X. Стаття, що призвела до фатальних наслідків, починалася так: «Нещасна Франція, нещасний король!»”.

Читачі, зрозуміло, і без теперішніх вподобайок і коментарів усе подальше домислили самостійно й у потрібному напрямку. І монархові після того вже не вийшло відмитися від словесних конструкцій тодішніх срачмейстерів. Карл X запам’ятався нащадкам як нікчема.

Сила бульварного слова й тепер нікуди не ділася. Ба більше, вона неймовірно зросла разом із виходом на авансцену Великого Ображеного— того глибинного народу, що вічно шукає винуватого у своїх бідах. Великий Ображений прагне революцій і переворотів. А ще викриттів, репресій, конфіскацій, “скасувань”, а також щоби ніхто не смів жити краще за тих, які в дитинстві прогулювали школу.

І не варто недооцінювати Великого Ображеного. Він має свою місію, що пов’язана із зародженням, розгорненням і ствердженням “нового”.

“Нове” приходить у світ не з небес, а через підземні хідники та нижчі поверхи. Пророки й засновники світових релігій знали про це та діяли серед малих і бідних, принижених і відкинутих. Серед тих, кого зазвичай не було чутно. І лише соціальні мережі, базовані на цифрових технологіях, наділили Великого Ображеного сильним голосом. Дуже сильним. І, відповідно, подарували йому право оцінювати, схвалювати й засуджувати.

І він користається цим правом. Великий Ображений усією силою безлічі схвалює тих, хто підспівує його заздрісному ниттю та його вічним пошукам винних. Він проголошує пророками тих мешканців соціальних мереж, що прагнуть і вміють йому подобатися. А ще він засуджує тих, що їх нові “пророки” оголошують винними в його справжніх і, що частіше, придуманих та нафантазованих бідах. Так у теорії формується середовище неозорих срачів сучасності. Й одночасно тихо й без скрипу відкриваються двері до тих темних підвалів суспільного буття, де хитро визріває “нове”.

Якщо вам кортить першими зустріти майбутнє, мандруйте не широкими галереями видовищних шоу, а вузькими, захаращеними коридорами срачів. Ви, звісно, не зустрінете там креативних титанів і суверенних законодавців стилю. Проте, якщо пощастить, вийдете на ті сходи, якими “нове” обережно, але невідворотно крокує до житлових поверхів. Крокує без дозволів і попереджень. Бо ж, нагадую, срачі— діти свободи.

Хтось може подумати, що срачмейстери є “санітарами лісу”, що вони розчищають шлях “новому”. Воно й так, і не зовсім так. Підігруючи настроям Великого Ображеного, чемпіони срачів апелюють переважно до підвальної темряви. До регулярних настроїв ресентиментальної людності, якою насправді важко, дуже важко маніпулювати на довгих відрізках часу. Яка міняє “пророків” частіше за шкарпетки. Яка компенсує безапеляційність своїх присудів куцою пам’яттю. 

А ще важче тим чемпіонам передбачити контури нового світу, бо ж не Великий Ображений їх накреслює. Він такого окреслити не може. Хоча б тому, що образа й заздрість непродуктивні. Так само срачі самі собою не формують майбутнього. Вони лише містять підказки для тих небагатьох, хто має унікальний талант перетворювати настрій на повідомлення.

І я не розповім тут про те, за якими ознаками розпізнають перетворювачів. Не розповім, по-перше, бо таїна сія великою єсмь. А, по-друге, бо майстрам і підмайстрам срачів і без того є чим бавитися.