By 
Ви, мабуть, пам’ятаєте смисл історії про Люка Скайвокера із багатосерійного фільму “Зоряні війни”? Його батько, Енакін Скайвокер був талановитим войовничим монахом (джедаєм), який пильнував за балансом світлої й темної сили у Всесвіті. Він народився внаслідок непорочного зачаття (бодай так твердила його мати Шмі) на пустельній планеті Татуїн і був у рабстві. Згодом його забрали джедаї, він став учнем Обі-Ван Кенобі й боровся за інтереси Республіки, яка намагалася вибудувати у Всесвіті баланс сил. Енакін разом із учителем брав участь у розв’язанні багатьох конфліктів у Галактиці, багато вбивав, але під прапором добра. Під час сепаратистських рухів у Республіці він разом з Обі-Ваном охороняв сенаторку Падме Амідалу. Власне, сином Падме та Енакіна й є Люк, якому судилося подолати свого батька, що перейшов на темну сторону сили й отримав нове ім’я – Дарт Вейдер.
Боротьба сина з батьком у фільмі “Зоряні війни” ілюструє старий античний міф про царя Едіпа, що його так майстерно перетворив на наукову метафору Зигмунд Фройд. “Я твій батько!” – фраза, яку виголошує під час битви з Люком Дарт Вейдер, стала джерелом низки мемів та попкультурних кліше. У фінальній сцені першого фільму борються не лише батько й син, а й ніби добро і зло, світла та темна сторони сили. Люк, знаючи, що страшний Дарт Вейдер породив його, відмовляється прийняти правила темної сторони, й за це Сідіус (ватажок Дарта) наказує його вбити. Енакін, на совісті якого знищення не лише дітей, рас чи груп людей, а цілих планет, раптом “прокидається” в макабричному тілі Дарта Вейдера. Він ніби пригадує, що був (і виявляється – досі є) добрим, і вбиває Сідіуса, відновлюючи так баланс сили у Всесвіті.
Треба віддати належне – творці численних фільмів про джедаїв не впевнені у стабільності темного чи світлого компонента всередині людини. Хоч ці дві частини завжди присутні, і ми можемо назвати їх бінарними протиставленнями, все-таки є багато сірого в цих історіях. Вчителі, які б’ються на боці добра, часто породжують учнів, які переходять на бік зла. Водночас вони завжди мають шанс “прокинутися” і повернутися до світлої сили. Ми ніколи не знаємо, хто є остаточно світлим, а хто – темним, усе плинне, і вчорашній чорт може згодом стати ангелом. Така схема нагадує принципи східної філософії, де добро і зло тісно поєднані, як у графічному символі “інь-янь”. Але від західного мислення в цій історії про “зоряні війни” залишається конфлікт батька й сина та сама потреба мати чіткі протиставлення поганого і хорошого.
Сучасна психологія, зокрема еволюційна, що почала розвиватися в західних університетах у 1980-х, підтверджує, що зло і добро не були закладені природою в суть людини. Етика теж стала наслідком еволюції. Зло – це те, що може тебе вбити, як-от змія чи голод, тому цього треба уникати. Добро – це те, що дає тобі можливість вижити, а тому людська агресія, яка стала запорукою перемоги над суперником, теж є добром. Історикиня Наталія Яковенко наводить цитати зі щоденників ранньомодерних українських лицарів, для яких “щастя” – це здатність вбити та пограбувати опонента, ну і вижити після численних битв. Тож їхнє щастя – це специфічне добро.
Усе, що допомагає передати гени в наступне покоління, для тіла й розуму людини є корисним. І для досягнення подібних цілей наше мислення може формувати ілюзії, різні форми самообману. Йому потрібне пояснення дій, тому росіяни, які чинять агресію проти українців, називають їх фашистами. Бо фашизм – це як темна сторона сили в “культурних сновидіннях” росіян, його достатньо, щоб позбавити опонента життя чи майна. “Ми не воюємо проти українців, – кажуть вони, – ми воюємо проти фашистів, а фашистів треба вбивати”. У такій культурній системі людині легше дегуманізувати супротивника. Подібно діє психіка воїна, мислення якого має обрати причину, чому треба вбивати опонента. Звичайно, потім можуть бути видіння й депресії, посттравматичні синдроми й навіть прагнення відібрати собі життя, але на полі бою людина не думає – вона діє, особливо коли її дія має пояснення.
Ми, українці, теж називаємо росіян фашистами чи комуністами, вигадуємо історії про їхнє ординське минуле, шукаємо пояснення, чому вони нелюди і чому їх варто знищувати. Ми є творцями і результатом різних історій, які ми самі собі оповідаємо. Людина побудувала культуру завдяки тому, що здатна пристосовуватися, виживати, змінювати себе. Людина дуже пластична, і ця пластичність має як жахливу форму типу темної сторони сили (як-от нацизм), так і чудову, світлу сторону, яка і творить нашу культуру. І висока культура, й антилюдський нацизм – це актуалізація однієї і тієї самої пластичності, невизначеності того, що таке людина, відсутності у людини істинної людської природи. Еволюційна психологія твердить, що нічого сутнісного всередині людини немає, наші естетичні чи етичні міркування залежать від умов і конкретних обставин. Добро є наслідком певного типу мислення, яке наштовхує на певні дії, так само можна сказати і про зло.
У нормі людині не потрібні чіткі протиставлення, як-от світла і темна сторона сили. Люди тисячоліттями жили у ситуації сірого: ґвалтівник ставав чоловіком, насильник – жертводавцем, повія – святою. Є численні приклади таких трансформацій. Але для того, щоб тримати людей у напрузі та фрустрації, система контролю завжди пропонує нам обирати як не між Путіним чи “Срутіним”, то між Порошенком і Зеленським чи Садовим і Синюткою. Ви ж розумієте, що немає ніякого “діяча” Зеленського, є колектив людей, є спосіб комунікації, є образи та алюзії, які нам пропонує система. Наша реальність є результатом режисерської роботи, а країна – театром, де різним акторам і глядачам відведені різні місця. “А що нам робити?” – запитаєте ви. Щонайменше – дослухатися до філософів, особливо тих, які завжди сумніваються в очевидному. Не вірте нікому, завжди сумнівайтеся!
