By 
Кумедно дивитися на реакцію українських спостерігачів на ліву політичну хвилю, що котиться містами США та решти країн Атлантичної цивілізації. Кумедно читати моральні та мистецькі рефлексії на тектонічні зміни суспільно-політичного ландшафту, за масштабами співмірні хіба що з “лівою хвилею” кінця 60-х.
Тоді молодий Постмодерн пробивав собі шлях крізь мілітаристські лінії Модерну й виходив із “холодної війни” на свіжі креативні поля. Випробовував нове відчуття глобального світу, об’єднаного захопливою культурною грою під назвою “Деконструкція”. Тепер, через п’ятдесят років, молодий Гіпермодерн відправляє на пенсію (а, може, і на смітник) цю епоху, яка нині виглядає вже не свіжою пропозицією, а застійною добою “іронічного замовчування” та корпоративних танців навколо старих смердючих проблем.
Але це жива історія їхнього, атлантичного часу, де Постмодерн встигнув зістаритися та пообшарпуватися, а Гіпермодерн – визріти й подорослішати. А наші коментатори, мешканці провінційної напівфеодальної України, перебувають зовсім в іншому історичному часі – у ситуації, коли для більшості тих, кого прийнято вважати українськими інтелектуалами (інтелектуалками), Постмодерн виглядає ледь не сучасністю, або ж принаймні тим обітованим дискурсом, у якому не треба полемізувати (яке щастя!) з прибічниками “традиційних цінностей”, з дослідниками “арійських шляхів” та сповідниками теорії пласкої Землі.
Ці наші інтелектуали (інтелектуалки) досі вважають Захід рідним домом Постмодерну й дуже обурюються, коли Постмодерн звідти виселяють та ще й копняками.
Як на мене, його давно пора було виселити. За пів століття він нагромадив неозору купу лицемірства, збагатив та прославив сотні тисяч нікчем. Ми в Україні по-своєму любили Постмодерн, це правда. Любили за його “м’яку силу”, яка виглядала білою й пухнастою на тлі кривавих гекатомб, концтаборів та світових війн європейського Модерну; за дозвіл гратися всіма іграшками, включно з забороненими та священними; за іронічну відстороненість від ідеологічного пафосу, а ще за те, що він ставив естетику вище за етику.
Але настав час дати йому копняка, бо світ відпочив у його затінку, навіть заспався. Бо світові хочеться летіти з Ілоном Маском на Марс та скидати з постаменту імперську гієну Черчилля. Бо на сході визріли нові мілітаристські режими, які навчилися грати в постмодерні проксі-війни і яким вигідна постмодерна відстороненість від межових питань політики. А ще тому, що лицемірна цитатність пасує не довгим епохам, а тимчасовим угодам.
Українські інтелектуали (інтелектуалки), зрозуміло, не відразу перебудуються (перевзуються). Вони ще трохи позависають на іронічній есеїстиці, яка так подобається університетським викладачам (викладачкам) філології. Вони ще помандрують цитатними нивами, де так зручно пастися, якщо добре знаєш англійську й польську. Але зрештою відкладуть Жижека й Талеба, Фукуяму та Поппера і спробують перечитати Маркса, Батая й Гі Дебора. Що з того вийде? Та, напевне, щось таки вийде, якщо врахувати непереборне українське тяжіння до вумствєнного мавпування різноманітних братів та сестер (обов’язково “старших”, бо ж як інакше).
Інше питання: чи це все вплине на сучасне українське Середньовіччя? На довбодятлів, які живуть проблемами середини XIX століття і для яких навіть Модерн є підозрілим щодо присутності в ньому анархістів і рептилоїдів. Питання дискусійне. Зрозуміло, що марсіанськими пустелями довбодятлів не спокусити, бо в них однаково не вийде побудувати пристойної ракети. Адже для ракетобудування не вистачить шанобливого вклякання перед предками. З іншого боку, Гіпермодерн за своїм настроєм (й не лише за настроєм) ближчий довбодятлам за Постмодерн. Тут доречно запитати, чому?
По-перше, дискурс Гіпермодерну спирається на “хотєлкі” широких народних мас, а не на естетичні ігри еліт, як Постмодерн. Нова політична парадигма буде враховувати волю “вулиці” прямо, без звичних фільтрів істеблішменту та пов’язаної з ним корпоративної етики. Нова генерація вуличних демагогів уже готується штурмувати владні фортеці. І це будуть не популісти із зомбоящика на штиб дідуся Дональда, а загартовані вуличними бійками ліваки з вовчими повадками. Їм «по барабану», чим пахнуть гроші, вони готові проливати кров в ім’я свіжої казки про справедливість.
По-друге, Гіпермодерн повертає в простір актуальності заборони та ідеологічний терор. Хтось дивується репресіям проти “Звіяних вітром” та книг Марка Твена. Хтось сміється з напису “расист” на монументі древньому шотландському монарху. Але ж це лише початок, бо немає більш зручного ворога, ніж минуле. Воно не здатне себе захистити. Минуле побудувало собі рукотворні й нерукотворні монументи, сподіваючись на вдячних нащадків. Нахабний Гіпермодерн, який відбиває носа в гіпсового Томаса Джефферсона, каже: “Немає вдячних нащадків. І не буде. Вдячність – ознака слабкості. Повага породжує нерівність. Жодна з образ не забута. І не все канонічне пройде крізь фільтри позитивного злопам’ятства”.
Це має сподобатися нашим довбодятлам. Чого-чого, а “позитивного злопам’ятства” в них навалом.
По-третє, Гіпермодерн не потребує чесної гри. Він підтримує відверті фейки, якщо вони цікаві, приносять гроші та ефективно розхитують опори старого світу. Шотландський король не був расистом? Та пофіґ, ким він там був насправді. В новому дискурсі він – расист, а той, кому це не подобається, – також расист. І нехай збирає валізи й звалює з корабля сучасності.
Думаю, що в такому дискурсі знайдеться місце не лише для молодих троцькістів з цитатами з Гі Дебора, але й для тих “радянських людей”, які мріють про реставрацію СРСР та готові витягнути з-за шафи портрет Сталіна у потрісканій золотій рамі.
Тож не треба морально засуджувати американського Джона Доу, який виносить ящик пива з розгромленого супермаркету. Саме так починалася, починається й починатиметься в майбутньому зміна генерального дискурсу. І цьому процесу начхати на вашу плісняву мораль. А ще йому начхати на те, скільки розділів Конституції США написав моральний виродок Джефферсон, який вдень патякав про рівність, свободу й братерство, а вночі примушував до сексу свою рабиню. І ще багато на що начхати.
А єдино важливим, як і раніше, залишається напрямок потоку. Ну й плюс до того – здатність бігти на пів кроку попереду повені.
