By 
Очевидно, що оцінювати історичних діячів слід як з позицій минулого, так і сьогодення, особливо коли це стосується не абстрактного моделювання, а реальної імперської політики Росії щодо поневолених народів разом з одіозними фігурами, які її формували і впроваджували.
Сьогодні образ Голови Ради міністрів Росії Петра Столипіна все більше ідеалізують, з ним пов’язують позитивні зміни не лише в Росії, а й в Україні. І хоч неоднозначність цієї фігури більш як очевидна, ще до смерті Столипін зажив слави “вішальника”, “столипінської краватки”, і навіть вагони, в яких вивозили в Сибір і на Далекий Схід українців, звались “столипінами”. Саме так їх називали й націоналісти-упівці, яких також спіткало заслання. Але сьогодні, попри всі ці загальновідомі факти нашої історії, в наукових публікаціях та доповідях українці возвеличують демонічну постать “прогресивного” реформатора.
У серпні 1906 року завдяки Столипіну була прийнята урядова програма, що складалась з двох частин: репресивної (методи боротьби з революцією, зокрема створення військово-польових судів) і реформістської (аграрна реформа). У ті роки царський уряд був наляканий ширенням революційних рухів, пожвавленням національно-визвольної боротьби, насамперед українського народу, прагнув зберегти за поміщиками землі і панівну роль у державі, з одного боку, а з іншого – захистити імперію від центробіжних сил. Для виконання цих завдань прем’єр-міністр Столипін намагався створити сприятливі економічні, ідеологічні й політичні умови за принципом “батога і пряника”, “розділяй та пануй”, стимулюючи переселенську політику. Економіко-адміністративні та репресивні методи реформування імперії найперше були задіяні щодо селян, потенційно готових захищати свій “індивідуальний суверенітет”.
Столипін усвідомлював усі небезпеки, але ресурсів для збереження імперії бракувало. Міністр не міг тоді передбачити наслідки інтенсивної русифікації неросійських народів. Петро Столипін ніколи не приховував свої великодержавні, шовіністичні переконання, тому він наголошував на захисті росіян і російськомовних осіб по всій території імперії, а інтереси корінних націй і народів при цьому зневажав. Як наслідок, освітні заклади переводили з національних мов на російську, закривали громадські товариства, зокрема “Просвіту”, забороняли друк газет, обмежували видання національних книг, особливо активно “столипінці” намагались стерти історичну пам’ять українців, зокрема вилучали архіви, музейні експонати, спадщину козацьких та княжих часів.
В українців, котрі зазнали тотальної, насильницької русифікації, росла національна самосвідомість. Царські власті жорстоко переслідували націоналістів, що організували Революційну українську партію та Союз звільнення України. Закордонні представництва української еліти підтримувала Австро-Угорщина, бажаючи всіляко перешкодити російській владі. На півночі імперії Фінляндія стала прихистком для багатьох опозиціонерів. У 1908 р. Столипін безуспішно спробував обмежити повноваження парламенту Фінляндії, що складався із соціалістів і лібералів, двічі розпускав його, а потім знову ввів колишні диктаторські методи. Ставлення Польщі до Росії не було одностайним: частина поляків хотіла більшої автономії, решта – повної незалежності. Петро Столипін закрив польськомовні школи, а в містах заснував муніципальні установи з переважанням росіян.
Петро Столипін також був автором проекту про запровадження земств у шести західних губерніях – Мінській, Вітебській, Могилівській, Київській, Волинській та Подільській. Земства мали б стати російськими через вибори національних курій, тобто українці і білоруси заперечувалися як етноси, а отже, – оголошувалися росіянами. У Радянському союзі цю ідею активно використовували комуністи, переплавляючи всі народи СРСР в якусь химерну формацію людей без національності, а вірніше – в новітніх великоросів, адже домінувало тоді все російське.
З тих же причин тюркські меншини на території Азербайджану, що об’єдналися в партію “Муссават”, зблизилися з оновленою після революції Туреччиною. Частина мусульманської інтелігенції татарського походження з Криму і Нижньої Волги намагалася відродити тюрксько-татарську цивілізацію, прагнула її визнання поруч з російською. Царський уряд, звісно, не бажав цього, вважаючи мусульманські народи слаборозвиненими. Імперія заохочувала російську колонізацію Середньої Азії не менше, ніж це робили інші європейські держави-завойовники щодо країн Азії й Африки.
У тій ситуації єдиним шляхом проведення реформи для царського уряду було насильство над селянами, зокрема їх залякували, оголошували фіктивні вироки, застосували силу та навіть відправляли на заслання. Задовго до початку аграрної реформи уряд Столипіна прийняв низку нових законів про переселення селян на окраїни імперії, а це, як відомо, є ефективним способом управління. Неодноразово такі заходи застосовувались й щодо українців, особливо коли вони становили реальну загрозу існуванню імперії.
У 1906-1913 роки за Урал переселилося 2792,8 тисяч осіб, назад повернулись тільки 12% селян, що не змогли пристосуватись до нових умов. Під час переселенської кампанії був здійснений величезний стрибок в економічному і соціальному розвитку Сибіру, населення цього регіону за роки колонізації збільшилося на 153%, посівні площі були розширені на 80%. За темпами розвитку тваринництва Сибір обганяв європейську частину Росії. І це все завдяки “реакційним” українським рукам.
Історичний шлях Петра Столипіна – це дорога змін, стримування національних рухів і революцій, заперечення України та її нації. Люди й досі намагаються виправдати вчинки цього “реформатора”, пояснюючи його невдачі. Однак помилок у його діях не було. Реформа Столипіна – це лише один з етапів великодержавної російської політики, ідея якої присутня й у сьогоднішній російській практиці імперотворення. Столипін не хотів, щоб зміни були некерованим та підривали основи самодержавства, а ще більше боявся геополітичних зрушень, у результаті яких Росія втрачала статус супердержави-імперії. Столипінська реформа, як і вчення класиків марксизму-ленінізму, житиме, доки існуватиме Російська імперія.
На жаль, українські науковці й державні керманичі потребу змін в Україні виводять не із сутності буття українців, не з національних, історичних, культурних традицій, а з ідеалізованої, міфологізованої, чужинської спадщини, щораз обходячи жахливі історичні експерименти.
