Пролітаючи над гніздом жестів: німотний гіпермодерн

Пролітаючи над гніздом жестів: німотний гіпермодерн
Перший варіант цього тексту був майже дописаний, коли Facebook доніс свіжі висловлювання, з котрих можна було б стартувати у компланарному векторі. Автор поміркував собі й вирішив, що воно того варте.

Отже, почнемо з висловлювань. Вони, до речі, добре маркують настрої українських інтелектуалів в останні дні літа 2019-го.

Політолог Костянтин Бондаренко написав розлогу (і, здається, програмну) статтю “Феноменологія ЗЕ”, де спробував проаналізувати поточні політичні події, роблячи поправку на те, що постмодерні настрої в Україні поступово звільняють місце для настроїв гіпермодерних. При цьому він процитував автора цього тексту, що, зрозуміло, спонукає до дискусії додатково.

І майже одночасно з феноменологією Бондаренка на “Your art” з’явилося інтерв’ю (як виглядає, також програмне) художника-інсталятора та куратора сучасного мистецтва Нікіти Кадана, де він акцентував на своєму баченні опорної “української соціальності” як “недискурсивної, мекаючої, німотної”, основаної переважно на невербальних способах суспільної комунікації. Також Кадан залишає за українським німотним (антинаративним?) дискурсом такі пріоритети, як “співучість” та “живописність”.

“Це колоніальний спадок, – каже Кадан, узагальнюючи, серед іншого, й власний досвід мистецької презентації в українському просторі. – Мовляв, ми такі теплі і вітальні, а дискурсивно нас нехай оформлять інші, бажано у метрополії (складно усвідомити, що метрополії вже немає). І доки такий спосіб життя зберігається, вносити сюди зміни через слово та ідею – практично неефективно”.

Як вихід з німоти і невисловленості Кадан пропонує трансляцію для ближнього кола, створення мікротовариств – своєрідних “сект”, основаних на дискурсивному (наративному?) способі буття.

Кадан і Бондаренко – люди з різних світів. Або, якщо комусь так ясніше, з різних смислових потоків українського буття. Але їхнє бачення того, в чому ми, воленс-ноленс, перебуваємо, навдивовижу органічно доповнює одне одного.

Ось що пише Бондаренко, постфактум оцінюючи карколомні політичні зміни, що відбувалися в нас з квітня до липня: “Проблема експертного товариства в Україні (та за її межами) полягала в тому, що напередодні виборів отримувані соціологічні дані не зіставлялися з концептом гіпермодерну. [Експерти] мислили в координатах логіки модерну і постмодерну. Умовно: громадяни повинні проголосувати, виходячи з того, що а) політик (політична сила) може забезпечити економічне зростання і відновити мир; б) політик (політсила) є продовжувачем справи Майдану […], в) політик (політсила) готова дати людям справедливість. Концепція гіпермодерну каже про те, що для виборця всі ці – доволі логічні – моделі не важливі. […] Він готовий ризикувати – як у казино, адже казино дає шанс на виграш, якого не дає звичайна реальність. На перший план виходять елементи шоу, куражу, “свята непослуху”. Події 2019 року варто розглядати як “гіпермодерну революцію”.

Отже, українська німотна дискурсивна традиція, в якій мрійливий погляд чи “козацькі” вуса промовця (політика, літератора, художника) є більш значущими, ніж його меседжі і концепти, якимось чином вступила в алхімічний шлюб з гіпермодерном та для початку породила “феномен Зе”. Але, зрозуміло, це лише перше дитя алхімічного шлюбу. Далі буде.

Цікаво те, що до сприйняття постмодерну Україна входила “зі скрипом та стогонами” років десять (умовно – з 1994 до 2004). “Піонерська” національна еліта, що складалася з партноменклатури, інтелігентів-романтиків, колгоспної аристократії, кредитних аферистів та політичних проституток, вперто чіплялася за народницькі цінності, пафосну естетику часів Довженка і Шарварка та мультяшно-опереткову православність. Тобто за запліснявілу архаїку та провінційність. Чим, зрозуміло, смішила імперську Москву і змушувала європейських партнерів час від часу бридливо смикатися.

Натомість гіпермодерн оволодів настроями мас практично миттєво. Чому так сталося? Є кілька очевидних факторів, котрі сприяли цьому і про які я вже неодноразово писав у багатьох публікаціях. Спробуємо узагальнити:

  • гіпермодерн на своїх зовнішніх смислових “орбітах” апелює до цінностей модерну. В Україні у 50-80-х роках минулого століття радянський варіант суспільної модернізації заклав міцний фундамент споріднених із гіпермодерном смислів (пріоритет технічного над органічним, позитивна візія майбутнього, парадигма “прогресу” як апріорної цінності, естетика потоку і т.п.);
  • на відміну від постмодерну, який передбачає толерантне (іноді – іронічне) відсторонення від підсумкових суджень, ідеологічних конструктів та “топосу переконаності”, гіпермодерн органічно залучає до своїх потоків і фестивалів усе, що здатне збільшити градус куражу та йти “на штурм неба”. Така позиція ближча пересічному громадянину України, ніж “університетська” або іронічна відстороненість постмодерністів;
  • гіпермодерн відмовляється сприймати суспільні ігри (зокрема й політичні) як моделюючі. Гіпермодерн не підтримує схему, за якою еліти за замовчуванням залишаються на позиції “арбітрів” у постмодерній грі. Гіпермодерн змушує еліти злізти з крісла арбітра (залишити зону ієрархічного комфорту) і вийти на ігрове поле. Така парадигма ідеально лягає на очікування пересічних українців.

Але є ще один фактор, про який воліють не згадувати. Він стосується саме німоти і невисловленості в нашій суспільній комунікації. Гіпермодерн девальвує вартість слова й різко піднімає ціну жесту і вчинку.

Власне, криза постмодерну і є кризою Слова. Доба постмодерну сконцентрувалася на словах і довела гру словами до небаченої досконалості. Зворотнім боком цих практик стала глобальна девальвація слова. Світ потонув у брехні (постправді), оформленій словами, словами, словами.

Реакцією на це стало дискурсивне заперечення слів, виражене в мемі “многабукафф”. Молодь припинила читати лонгріди, зникла повага до грамотної подачі думки у письмовому приватному спілкуванні (через СМС та месенджери).

На зміну словам почало приходити зображення, яке не є настільки підозрюваним у іманентній брехні. Картинка перемогла слова. На зміну текстам прийшли емодзі та графічні зображення жестів – істинна мова доби гіпермодерну. Ця мова відкидає слова, підозрювані в тому, що вони є інструментами панування еліт над масами. Ці значки є запізнілою, проте фронтальною відповіддю на знамениту формулу Ролана Барта: “Мова завжди фашист”.

Колективне “я” теперішнього молодого світу чи то розуміє, чи то відчуває, що слова є історичною підставою контролю. Готуючи майбутнє всепланетне “свято непокори”, воно звужує простір зради, відмовляючись від класичних та регулярних варіантів мовлення, замінюючи їх емоційними жестами та чекаючи від лідерів не слів, а вчинків.

Власне, те, що відбулося в українській політиці цього року, було не поразкою логіки, а поразкою слів, вербального поля. Ми увійшли до епохи жестів і вчинків. Хтось може підозрювати цю епоху у поверненні до комунікативної дикості, але треба пам’ятати: слова рано чи пізно знову повернуться до поля актуальності. Але вже в свіжих обладунках Сили.

 

Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com»
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал. 
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ