By 
Наприкінці 1924 року театральний режисер Олексій Грановський задумав екранізувати гумористичні оповідання Шолом-Алейхема про Менахема-Мендла – містечкового підприємця-невдаху, “геніальні” бізнес-ідеї якого лопаються, наче мильні бульбашки. Раніше Грановський не працював у кіно, проте мав оригінальний задум.
Річ у тім, що єврейський театр Ґосет, який він створив у Москві п’ять років тому і яким керував, збирався на кількамісячні гастролі Україною. У містечках колишньої “межі осілості”, де мешкали персонажі єврейського класика, режисер замірявся зі своїми акторами зафільмувати стрічку. Адже трупа вже робила виставу “Агенти” за цими оповіданнями Шолом-Алейхема. А головну роль у фільмі, як і в спектаклі, виконуватиме провідний актор театру Соломон Міхоелс.
1-а фабрика “Пролеткино” хотіла створити пропагандистський твір, який покаже тяжке “становище єврейської бідноти, загнаної царським режимом за «межу єврейської осілості»”. Натомість Грановський прагнув насамперед зафіксувати світ, що зникав просто на очах.
Сценарій замовив драматургу-ветерану Ісааку Тенерому, потім твір допрацьовував завідувач літературної частини кінофабрики Борис Леонідов. Пізніше хтось підказав: “Такий сценарій може написати тільки Бабель!”
Режисер звернувся до автора “Одеських оповідань”. Терміни вже були стислі – два тижні. Той згодився і… зник на місяць. Виявилося, що в його рідній Одесі не було таких містечкових “людей повітря”, як Менахем-Мендл, тож він не знав цього типажу. Одесити з пелюшок намагалися опанувати якусь конкретну професію.
Бабель знайшов на околиці Москви літнього єврейського свата (адже Менахем-Мендл пробував заробити не тільки як страховий агент, але і влаштовуючи шлюби) і заявив, ніби хоче одружитися. Кілька тижнів їздив із ним на оглядини, щоб пізнати цей фах зсередини. Заодно записував за старим колоритні репліки, які потім увійшли до фільму.
Міхоелс розшукав письменника і привіз до Грановського. “Знімайте без сценарію, – запропонував Бабель, – а діалоги для титрів я напишу по готовому”.
У квітні 1925-го Ґосет розпочав гастролі з виступів у Києві. Привезли чотири вистави, причому “200 тисяч” за Шолом-Алейхемом показали сім разів, а “Ніч на старому ринку” за Іцхаком Перецом – п’ять. Спектаклі йшли на їдиші, квитки коштували дорого. Але в місті, де чверть населення розмовляла їдишем, усі квитки розкупили заздалегідь. Газетярі писали, що кожну виставу відвідало понад півтори тисячі глядачів.
Далі Ґосет виступав у Бердичеві. Там до акторів приєдналися кінематографісти: режисер-асистент Гричер-Чериковер, оператор Едуард Тіссе з двома асистентами, художник Натан Альтман, а також кіноактриса Тамара Адельгейм, запрошена на роль нареченої Бейли, яку Менахем-Мендл безрезультатно намагається видати заміж.
Натурні сцени, дія яких відбувається в Бердичеві, справді знімали в місті.Щодня Грановський складав план завтрашніх знімань. Фільмували вранці та вдень, бо ввечері актори грали на сцені.
“Ми позбавили Бердичів кінематографічної невинності, – згадував Грановський. – Трупа замешкала в готелі. На зйомку й назад актори ходили в гримі. У базарний день усе населення збігалося на площу, щоб подивитися, як закоханий Зелман торгуватиме галантереєю. Довелося викликати кінну міліцію”.
У травні прибули до Катеринослава (нині Дніпро), де Ґосет гастролював у приміщенні театру “Спартак”. Міська газета “Звезда” відгукнулася на виставу “Три єврейські родзинки”: “Перша родзинка – пародія на міщанський жанр театру, друга – на американський театр, а в третій родзинці хасидська братія ховає той побут, що його розбуркала революція”. З впізнаваних місцевих локацій у фільмі добре “читається”, наприклад, головний вхід до Парку фізкультурників (нині ім. Лазаря Глоби).
Потім Ґосет, показавши своє мистецтво у Харкові, тогочасній столиці, виїхав до Кременчука. Там кінематографісти уподобали для фільмування пристань і залізничний вокзал.
“Масові сцени викликають подив серед населення, – повідомила 30 травня місцева газета «Наш шлях». – Натовпи сунуть за кінооператором. Міліціонери змушені вжити заходів для підтримування порядку. Йде зйомка… Натовп перетворюється на зір і слух. Помірковано постукують важелі кіноапарата, що знімає роботу артистів. Багато хто з публіки радіє, сміється й запитує, чи можна подивитися стрічку, й отримує від своїх же товаришів глузливий погляд і роз’яснення, що це тільки негатив. «Стрічку побачиш у кінотеатрі». Оператор клацає своєю камерою, фіксуючи життя кременчуцької вулиці. Незабаром цю стрічку покажуть у європейських та американських кінотеатрах. А потім ми побачимо кременчуцьке тло в наших же кінозалах”.
Далі на гастрольній мапі – Одеса. Сон Менахема-Мендла про шикарне життя майже повністю знято в цьому місті: Потьомкінські сходи, пам’ятник дюку Рішельє, Думська площа, пам’ятник-гармата, набережна з панорамою порту, імпозантний будинок філармонії, старий Воронцовський маяк тощо.
Натурні знімання, що тривали понад два місяці, завершилися у Вінниці.
Бабель віртуозно написав діалоги для титрів: лаконічні, жартівливі, афористичні. Кінокритики потім говорили, що половина успіху стрічки – її титри.
11 серпня 1925-го журнал “Советский экран” надрукував на обкладинці кадр із фільму “Менахем-Мендл”, розпочавши промокампанію. Але в анонсі, що з’явився 27 жовтня в газеті “Кино”, подано нову – іронічну – назву: “Завершено постановку й невдовзі випускається кінокартина за оповіданням Шолом-Алейхема «Єврейське щастя». Постановка О. М. Грановського. У головній ролі арт. Міхоелс”.
Прем’єра в Москві – 24 листопада. Український глядач побачив фільм 30 січня 1926-го. Стрічку випустили у двох версіях – радянську й експортну. Обидві мали колосальний успіх.
Друга серія “Єврейського щастя” – “Менахем-Мендл в Америці” – не відбулася, оскільки Грановський, який поїхав 1928-го з Ґосетом на закордонні гастролі, назад не повернувся.
Фільм вважали втраченим, але виявили в Німеччині наприкінці 1980-х. Нині це єдина можливість зазирнути до “межі осілості”: побачити автентичні вулиці, будиночки-халупи, подвір’я, адже “картинка” 1925 року мало відрізнялася від панорами початку XX століття.
