Природна неприродність

Природна неприродність

Першого березня в соцмережах і, можливо, у реальному житті (хто там живе, той знає) з’явилося чимало привітань із початком весни, незважаючи на те, що астрономічна весна приходить пізніше, ніж календарна. Це нормально: людині властиво чекати на настання весни й прославляти її. До того ж українцям не терпиться, бо чекають на прихід “весни нашого контрнаступу”, який має спричинитися до перемоги. Перемога раніше чи пізніше буде. А от природа — така, якою ми її знали в дитинстві — навряд чи. Чому?

На початку січня я був у Карпатах. Було дуже тепло, приблизно 18+. У мене під хатою розквітли якісь малі жовті квітки, назви яких не знаю, бо не розуміюся на квітах. Сусід Іван (гуцули кажуть — Иван) називає їх фіалками. Гадаю, він теж не розуміється на квітах. Сусід Дмитро (гуцули кажуть — Мітя) вивозив гній на царинку, був у самій сорочці, бо “горєчо”. Жартував: “Cкоро будемо банани вирощувати”, але ні йому, ні мені від цього жарту не було смішно. Так само мене не тішив щебіт птахів, які мають зимувати в теплих краях, ані бруньки на кущах, що повинні б з’являтися щойно за два місяці. А що буде далі? Якщо в січні може бути літня температура, то чому в липні не мало б бути морозу?

Так, погоду вже не впізнати й не спрогнозувати. Пора року стає поняттям відносним — усталеним тільки для календарів.

Кліматичні зміни потягнуть за собою інші аномалії: якась частина фауни й флори просто зникне, інша змінить свою поведінку. А людям доведеться змінити свою. Наприклад, кілька разів на місяць міняти одяг: літній, зимовий, демісезонний; засмагати взимку, палити в печі влітку. І постійно виглядати у вікно (що там сьогодні?), ностальгуючи за стабільністю. А картинка за вікном буде щораз більш чужою.

Виявляється, що у вчених на цей стан уже є відповідний термін. “Соластальгія — форма емоційного й екзистенційного стресу, викликаного зміною довкілля”. Коли більше вже ні пейзажі, ні запахи чи звуки, ні природні процеси не будуть такими, якими ми їх знали передусім у дитинстві. У нас усе це загострюється ще й через війну.

Міста й села довоєнного Донбасу залишаться тільки на фотографіях і відеозаписах. Але мусимо визнати, що масштабні руйнівні процеси в нас почалися задовго до війни. Торговці деревиною оголили краєвиди Карпат. Бурштиношукачі розрили ландшафт Полісся. Забудовники знищили гармонійні урбаністичні комплекси великих міст у варварський спосіб — витоптуючи навколо всі лісопаркові зони, водойми, дитячі майданчики й пам’ятки архітектури. Уже й зараз цілі квартали або навіть мікрорайони великих міст мають вигляд гігантських колумбаріїв. І це ще не кінець: молоді люди від понищених лісів і отруєних полів, від безперспективних сіл втікатимуть у мегаполіси.

Це ж не просто неприродність, але й виникнення інших суспільних взаємин, поширення незнаних раніше пандемій, зміна харчового ланцюжка тощо. Як вижити в такому світі? Наука над цим працює.

Наукова вже навіть не фантастика свідчить про те, що невдовзі людині можна буде вставити в голову чип із запрограмованою свідомістю, людські органи — роздрукувати на 3D-принтері, їжу — виготовити в хімічних лабораторіях, дітей—  створити в пробірці. Без зайвих зусиль, без мук, без болю і страху.

Життя, яке нинішнім шістдесятилітнім видається неприродним, через кілька десятиліть сприйматиметься як цілком натуральне сьогоднішніми шестилітками.

Таке за нинішніми мірками неприродне чи, може, контрприродне існування буде набагато довшим від природного й майже безболісним, якщо вірити трансгуманістам. Логіка підказує, що й завершуватися воно мало б у спосіб неприродний: наприклад, коли певна особа вичерпає відведену суспільством квоту на роздруковування нових елементів організму або виготовлення відповідних чипів. Чи якщо комусь набридне таке безсмертя і він сам відмовиться його продовжувати.

Людина вже нічого не змінить, кажуть знавці, може тільки спробувати пристосуватись. Але для цього вже зараз потрібно думати про перспективи майбутнього.

“Люди не хочуть читати «рефлексій»,— каже знайомий журналіст. — Їм потрібні новини”. Це правда, люди й самі не рефлексують. З низки дописів у соцмережах чи й із приватних розмов випливає, що багато людей у нас не можуть ні про що думати, крім війни. Не здатні планувати, навіть мислити категоріями завтрашнього дня, дня після завершення війни.

Але кожна війна на світі колись закінчується. І те, як ми житимемо після неї, значною мірою залежатиме від того, чи здатні ми рефлексувати під час неї — рефлексувати на події у світі чи космосі, на зміни клімату і природні аномалії, зрештою, на власну природність чи неприродність.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Криївка майбутнього Майбутнє людства і зброя