Присмерки “жрецької” України

З древніх часів відомо лише два шляхи створення держави – умовно “військовий” та умовно “жрецький”. Залишимо за дужками цієї статті їхню деталізацію – вона вимагає занадто довгого історичного екскурсу. Достатньо констатувати, що первинна кристалізація національної Української держави відбулася в “жрецькій” парадигмі. Позаяк процес почався у XIX ст., класичної “жрецької” касти, яка б узяла на себе роль консолідуючої еліти, в Україні на той час не було й бути не могло.

Умовно “жрецьку” суспільну позицію в середині і другій половині XIX ст. в нашій країні займав християнський клір. На заході України його організаційним хребтом були українські католицькі (греко-католицькі) структури, орієнтовані на гаснучу традицію Римського імперського гештальту, політично представленого в ті часи Австро-Угорщиною. 

На сході України православне духовенство було повністю інтегровано в імперський чиновницький апарат Росії й не мало жодної суверенності: ані політичної, ані клерикальної. Отже, християнський клір, поділений на конфесійні спільноти, не лише не претендував на роль національної еліти, але й, у потоці історичної інерції, чинив спротив пробудженню національної самобутності.

У цій ситуації мав з’явитися симулякр (замінник), який став би зародком національної еліти “жрецького” типу, але поза “жрецькою” суспільною позицією, зайнятою церковниками. Роль симулякра відіграли літератори. 

Їх було небагато, кілька десятків, але треба віддати їм належне: цій вузькій спільноті (переважно завдяки просвітницькому ентузіазму та добрій освіті) вдалася ключова магія “жрецького” шляху до держави. Вони створили самобутній національний міф.- Самодостатній та здатний до кількох варіантів “культурної реплікації” зародок національної ідеології. А вже навколо нього й через нього почався процес консолідації інтелектуальних та організаційних сил українського етносу.

Загальновідомим є той факт, що особливу роль у цьому міфі відіграла персона Тараса Шевченка. Безперечно, мала рацію Оксана Забужко, позиціонуючи свого часу Шевченка як міфотворця. Він і був міфотворцем “деміургічного” типу, а водночас став суттєвою частиною міфу національного.“Жрецька” магія (парадигма) державного становлення, як відомо, не може відбутися без стрижневої сакральної постаті (на кшталт Мойсея, Мухамеда, Аківи, Хомейні).

Саме в цій необхідності я бачу розгадку старої таємниці: чому Шевченка було проголошено “пророком”. Відомо, що в традиції (відповідно – у світоглядних конструктах) індоєвропейських народів немає сакральної позиції “пророка”.Вона органічніша для семітських етносів – євреїв та арабів. В індоєвропейців державу переважно створювала військова (кшатрійська) еліта, а жрецтво виступало як “допоміжна” каста. Винятки – виникнення Тибетської держави Далай-лами V, події Іранської революції 1979 року.

Україна унікальна тим, що появі військової еліти (Січові стрільці, УВО) передував “інтелігентський” симулякр жрецтва. Він, зрозуміло, не міг обійтися без пророка.І пророкомстав не священник, а той, хто міг об’єднати своїм особистим міфом симулякр з етносом. Тобто пророк мав бути одночасно й харизматичним “генератором” (тут – генератором етноцентричного літературного пафосу) і представником базової народної верстви – кріпосного селянства. 

Міфологізована вже молодшими сучасниками постать Шевченка ідеально підходила для такої позиції. У ній було мало від класичного східного пророка, зате була маніфестована й героїчна трагедія (демарш проти царя, заслання), й етнокультурна місія (поетична рецепція національної історії). Єдиним суттєвим недоліком постаті Шевченка була відсутність у “пророка” біологічних нащадків, які могли б стати політичними лідерами майбутньої держави, носіями “родового сакруму”.

Тренд національного пророка, який умовно означимо гаслом “У своїй хаті – своя правда”, чесно відпрацював довгий шлях від проголошення маніфесту “Запануємо ми браття у своїй сторонці” аж до 90-х років минулого століття. 

За цей час була побудована культурно провінційна, проте притомна народницька ідеологія. Її трагічно-сентиментальні мотиви, хоча й застаріли вже на початку ХХ століття, але виявилися достатніми для інерційного “освячення державності” та первинної атрибутації політичного поля української Незалежності. 

Але на цьому “м’яка сила” жрецькоїпарадигми вичерпалась. Україна опинилася у світі після-Модерну, де прихід нового пророканеможливий (що автор докладно обґрунтував ще 2012 р. у статті “Облом Ясноокого Підпаска”). Провінціалізм народництва привів його до глухого кута. До безнадійного плаксиво-агресивного ресентименту та обслуговування інтересів олігархічних кланів.

Якби в Україні в першій половині 90-х років існувала авторитетна для вищої бюрократії група інтелектуалів із постмодерним мисленням, можна було б сподіватися на спроби впровадження до дискусійного обігу сучасних трендів. Але тодішні поодинокі спроби виробити постмодерні міфи-сирці (на кшталт “креольської теорії” Миколи Рябчука) залишилися на рівні бекграундних пропозицій.

Імовірність вчасного продукування нової української ідеології (і відповідно – вітчизняної “м’якої сили”) дорівнювала нулю. І справа не в тому, що пострадянська клептократична влада не прислухалася до “нових міфотворців”. Справа була в іншому. У 90-х роках в Україні не було жодної суспільно значущої платформи для підтримки національних постмодерних ідеологічних проєктів. Самоусвідомлення домінуючої частини освічених українців перебувало тоді в полоні народницьких, совкових та інших архаїчних способів і стилів мислення. На тих, хто намагався творити ідеологічні моделі, альтернативні принесеним із Заходу парадигмам, дивилися, як на порушників своєрідної “цитатної конвенції”.

У певному сенсі цей чинник діє й досі. Окрім того, формування нових національних концептів наштовхувалося на нестачу культурних ресурсів, на відсутність погоджених суспільними авторитетами світоглядних конвенцій, на пересвареність та містечковість інтелектуалів. Тодішні українські дискусії не йшли далі пошуків “національної ідеї” в застарілому форматі Модерну та утопічних пропозицій самодіяльних “філософів”. Політичні еліти не формували відповідних завдань і не фінансували середовищ, де такі завдання могли б знаходити виконавців.

Відповідно, Україна “проспала” благодатну для інтелектуальних ігор “м’яку” добу Постмодерну і вступила до жорсткого світу Гіпермодерну з концептуально (і культурно) мертвою офіційною інтелігенцією, що загралася до смішного в “Тарасове жрецтво” та з ліберальною тусовкою (“соросята”), світоглядно та логістично відірваною від сумних реалій власної країни.

Міфоробна машина України не працює. У публічному просторі продовжують відтворюватися символічні конструкції “жрецької” доби, що виглядає вже не смішно, а страшно. Народницька “дідорня” стогне, коли в неї відбирають останню символічну маніфестацію (ексклюзивне право на договорняки навколо Шевченківської премії), але цих стогонів уже ніхто не чує.

Не тому, що глухі, а тому, що нецікаво. А ще непродуктивно.

Крізь тумани проксі-війн та акцентовані символи пандемії все чіткіше проступають контури нового світу, де не буде ані часу, ані ресурсів на пошуки нової міфології. І той, хто не матиме власного оперативного міфу, змушений буде увійти до чужого міфогенного простору. І жодне чіпляння за минуле тут не поможе. Як тепер не допомагають колишні заслуги та медальки.