By 
Війна спричинилася до тектонічних зсувів у нашій свідомості. Багато людей в Україні, та й по всьому світу, втратять не тільки близьких, здоров’я і майно, але й весь свій внутрішній світ, у якому вони жили до війни – з його поняттями традиції і спадковість, уявленнями про людяність і братерство, з сімейними «скрєпами». Це вже неминуче, питання тільки в тому, як швидко і наскільки повно вони зможуть замінити втрачене новим змістом?
У дописах українців на facebook, у їхніх коментарях під статтями й новинами на сторінках різних ЗМІ, у «голосах» українських біженців із репортажів закордонних кореспондентів з різних країн викристалізовується чітка тенденція нового ставлення до росіян, майже немислимого до 24 лютого 2022 року.
«Не думаю, що наші військові братимуть в полон російських окупантів після бомбардування пологового будинку в Маріуполі». «Їх просто потрібно вбити якнайбільше. Бажано всіх. Спочатку тих, хто воював, а потім тих, хто віддавав накази. Це не люди – люди так не чинять». Ці слова написані російською мовою, людьми, котрі, скоріш за все, виростали і формувалися на книжках Достоєвського і Толстого. Чоловік пенсійного віку, котрого війна застала у Хорватії, зізнається, що в його селі під Києвом, де жили заможні люди, до російської інвазії практично всі були російськомовними і проросійськи налаштованими. Тепер, каже він, ніхто навіть не хоче відповідати російською, коли я телефоную до знайомих чи сусідів. Біженка з дитиною із Полтави Ліза, каже журналістові: раніше ми планували переселитися десь у Європу, але тепер вже плани змінились: чоловік залишився захищати Україну, а я повернусь, як тільки все це завершиться, щоб відбудовувати країну.
Таких історій вже є сотні і тисячі. Чимало з них супроводжує нерозуміння, чому так діється, як так могло статися? Найважче з цим змиритися тим українцям, котрі ще два тижні тому ідентифікували себе як людей російської культури. Багато з них, мабуть, досі не можуть зрозуміти, чому російська військова машина вбиває людей і руйнує їхні будинки у майже повністю російськомовних містах – Харкові, Маріуполі, Волновасі та ін. Для чого?
Це питання непрості, але насправді відповідь на них ми знаємо. Їх неприємно чути, але немає сенсу і приховувати. Отже, за що це українцям?
За інфантилізм і безвідповідальність, на які ми собі дозволяли упродовж трьох десятиліть державної незалежності. За те, що розікрали державу, розпродали армію, дозволили російській агентурі пролізти в найвищі державні органи, толерували корупцію і злодійство, виштовхнули закордон мільйони активних, працездатних, підприємливих людей. За те, що нам не вистачило і тридцяти років незалежності, аби стати повноцінною нацією – за блукаючу між сходом і заходом ідентичність, за хуторянську свідомість у глобалізованому світі, за «православіє головного мозку». За те, що своєчасно не відрізали символічну «пуповину», по якій текла кров «русского міра»: російська попса усіх видів і жанрів, російський публічний стиль – нахабство, зверхність до біднішого, зухвалість щодо слабшого, російський «характер» – пияцтво і казнокрадство.
Те, що зараз із нами відбувається – це ціна, яку нам volens nolens доведеться заплатити. Бо ніякі обіцянки благ, що їх пропонував західний світ, ніякі аргументи наших інтелектуальних еліт, жодні заходи українських націоналістів не змогли та й не могли перерізати цієї пуповини. Путін її розірвав – грубо і боляче. Треба було війни, щоб розрубати цей російсько-український «гордіїв вузол»; знадобилось кровопролиття, щоб вирвати пуповину «єдіного народа» з м’ясом; необхідними виявились страшні руйнування, щоб почати колись відбудовувати цю державу ще раз, від основ. Колись, коли завершиться ця сатанинська хірургічна операція із видалення чужорідних елементів з нашого національного організму. Чи цей організм виживе? Чи буде життєздатним після операції? Бачу, що поголовна більшість українців вірять в це. А віра, як відомо, творить справжні чудеса. Не дарма ж сказано: «будь у вас віра, як зерно макове».
Віра в нас є. Віра в свободу, яку саме зараз українці, згідно з наказом Шевченка, окроплюють вражою злою кров’ю. І своєю, тією з пуповини «народів-братів».
