Путінська декомунізація України

Путінська декомунізація України

В одній зі своїх божевільних передвоєнних промов Путін укотре повторив байку про Леніна як творця сучасної України. Мовляв, це його конструкт (а як же “австрійський Генштаб”?), а невдячні українці зносять пам’ятники цьому діячеві. “Ви хочете декомунізації? Ну що ж, нас це цілком задовольняє. Але не треба – як кажуть – зупинятися на половині шляху. Ми готові показати вам, що значить для України справжня «декомунізація»!” – сказав очільник Кремля. Хай як дивно, але ця війна справді декомунізує Україну краще за всі спроби вітчизняної влади. Щоправда, зовсім не в той спосіб, у який би хотілося Путіну.

Зараз паралельно відбуваються два процеси, пов’язані із нападом Росії на Україну. Країна-агресор активно повертається в шкуру совка, що можна вже простежити не лише за ізоляцією на світовій арені та відкочуванням у технологічному плані, а й у курсі на закручування гайок у небачених досі масштабах для сучасної Росії та тренуваннях із бойового добування цукру в чергах.

Натомість Україна рухається у зворотному напрямку. Те, чого не вдалося зробити після Революції гідности за допомогою декомунізаційних законів, відбувається внаслідок війни. Вона руйнує не лише долі та будинки, а й совіцьку мітологію, яку не вдавалося нічим витравити з голів багатьох українців. Один із таких ключових мітів є теза про “один народ”. Лиш люди з абсолютно промитими мізками та божевільні українофоби-шовіністи не помітили величезної різниці між рабською ментальністю росіян, які десятками втікають від одного поліцая, і характером українців, які, озброєні лиш національними стягами та гідністю, проганяють окупантів у тих регіонах України, що ще донедавна вважалися проросійськими.

Інша наріжна частина совкової мітології, яка зазнає серйозного переосмислення, – “Великая отечественная война ” та все, що із нею пов’язано. Починати цей процес можна із з’ясування, хто насправді “фашист” і кого б здалося “денацифікувати”. Совок ще зі сталінських часів ніколи не приховував своїх антисемітських інтенцій, а люди, які пережили Другу світову, а тепер потрапили під сучасні російські бомбардування чи перебувають в оточених містах, зазначають, що нічого гіршого у своєму житті за варварську путінську навалу не відчували. Те, з якою цинічністю та жорстокістю кремлівська армія знищує дитячі садочки, школи, лікарні, пологові будинки та центри для літніх людей разом із тими, хто перебуває всередині, як розстрілює випадкових перехожих і тих, хто намагається врятуватися від жахів війни, либонь, здивувало б навіть воєнних злочинців із Третього Райху. А вбивство внаслідок російського обстрілу в Харкові 96-річного в’язня кількох нацистських таборів Бориса Романченка розставляє всі крапки над “і” щодо того, хто є хто та хто за кого гірший.

Також Путін закриває питання промислового спадку совіцької епохи. Він буквально руйнує заводи та фабрики, зведені за Союзу. Ті, якими пишалися цілі покоління совків і через закриття яких плакали “какую страну просрали”. Те, що не розбили червоні директори та не розікрали кримінальники в 1990-х та 2000-х, донищує Росія. Будьмо відверті: чимала частина із того фонду була морально застарілою та дихала на ладан. Вона не лише давала робочі місця, а й руйнувала здоров’я багатьох своїх працівників, а також жителів довколишніх міст, адже системи безпеки, очищення повітря тощо віджили своє багато десятиліть тому. Люди працювали в жахливих умовах, а вітчизняні олігархи не збиралися нічого осучаснювати, бо це ніколи не лежало в парадигмі їхніх “понятій”, де балом заправляє бажання витискати всі ресурси до останнього, вкладаючись мінімально. Тому є надія, що у відбудованих українських містах нова промисловість відповідатиме сучасним стандартам ефективности й екологічности, тож надалі обійдеться без чорного снігу.

Ця повномасштабна війна має врешті призвести до остаточного розриву економічних зв’язків із Росією (бо якщо не зараз, то коли?). Кінець безглуздої планової економіки, яка з’єднувала між собою регіони лиш заради взаємозалежности, але абсолютно супроти логіки й законів економіки. Переорієнтація на Захід та інші ринки має також сприяти й підвищенню вимог до продукції та зростанню її якости.

Ще одна цеглина, яку Путін витягує із залишків совкового муру в Україні, – це нищення совіцької архітектури. Того недолугого фонду панельних коробок, які перетворювали вітчизняні міста на потворні бетонні хащі.

Окрема історія – це знищення пам’яток і виняткових зразків архітектури совіцької епохи, особливо ідеологічно розцяцькованого сталінського ампіру. Наприклад, Росія зараз руйнує Сєвєродонецьк, місто, яке почало активно розбудовуватися після Другої світової й чий житловий фонд майже цілком складений із совкової забудови. Зокрема, із використанням локальних будівельних ноу-хау, якими в місті дуже пишалися. Деяких будівель у стилі совіцького модерну, можливо, й шкода, але кінець епохи безликих бетонних гнізд – це ще один крок подалі від жахливого минулого.

Погано, що це не просто утилізація морально застарілого житлового фонду, а нищення чиїхось помешкань, доль, а дуже часто – і життів. Але важливо, що це здійснює саме Путін, який начебто збирався відродити в такий спосіб совок. І якщо свою країну він вганяє дедалі більше в шкуру цього потворного утворення з усіма його нюансами – аж до черг, дефіциту, браку валюти та іноземних товарів, то Україну він максимально віднаджує від любові до совіцького.

Зостається сподіватися, що й самі українці рішуче налаштовані на те, аби обірвати всі ментальні зв’язки із минулим. Що вони готові не лише в критичних умовах переналаштуватися на європейський лад, а й у повсякденному житті сповідувати цінності, за які зараз ладні помирати.

Пов'язані статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Трампова “Правда” і кремлівська брехня