By 
Уже впродовж багатьох тижнів Україна живе в стресі від загрози військового вторгнення РФ. Весь цивілізований світ, хоч і різною мірою, переймається цією проблемою й робить усе можливе, аби не допустити війни в Європі. Тож не дивно, що для світової преси тема імовірної повномасштабної російсько-української війни є однією з головних. Українські масмедіа зі зрозумілих причин про це повідомляють чи не найбільше. Але є в українських новинних стрічках місце і для інших повідомлень із життя країни, й іноді ця інформаційна мішанка викликає в уважного читача справжній когнітивний дисонанс.
Коли читаєш про те, як українці збираються боронити від агресора свою державу – не тільки в армійських підрозділах, але й у лавах територіальної самооборони, неформальних партизанських загонів чи збройного підпілля, – серце сповнюється гордістю. Від повідомлень про черговий зріст активності волонтерів, зокрема серед наших заробітчан із різних країн світу, які на свої мозольні євро чи долари купують і шлють в Україну дрони чи інше обладнання, яке знадобиться військовим, сльози радості заливають очі. Після кожної новини про черговий транспорт з озброєнням для ЗСУ зі США чи з Великобританії, після кожної заяви урядів дружніх країн зі словами підтримки душа розквітає щирими українськими квітами вдячності.
Але якщо змістити фокус із квазівоєнного інформаційного потоку і звернути увагу на інші українські новини, то може виникнути ефект шоку, нерозуміння й несприйняття. Наприклад, щотижня, а то й кілька разів на тиждень із різних областей нашої країни надходять повідомлення про ДТП, у яких гинуть чи стають каліками наші співгромадяни – водії, пасажири й пішоходи. За даними аналітичного порталу “Слово й діло”, від 2014 року (уже після «Революції гідності») на українських дорогах кожні три години гине одна людина. Щороку внаслідок ДТП помирають у середньому чотири тисячі автомобілістів і півтори тисячі пішоходів. Одна з головних причин аварій – керування автомобілем під впливом алкоголю. Тема не нова, але “вічнозелена”, а це означає, що Україна не здатна впоратися з цим лихом.
Як видно, не впливає на зміну цієї ситуації й загроза війни. Лобові зіткнення автомобілів на швидкісних трасах, збиття чоловіків, жінок і дітей на узбіччях доріг чи й на пішохідних переходах. Вони гинуть щодня, але не від ворожих куль чи бомб. Тепер приклади ДТП набирають ще й особливого драматизму. Як-от у Самборі Львівської області, де нещодавно 20-річний водій збив на тротуарі молоду сім’ю з двома дітьми. Батько дітей, які можуть залишитися каліками, – колишній учасник АТО і, як можна здогадатись, потенційний захисник країни від російської агресії.
Чому в нас навіть у такій передвоєнній ситуації не меншає “дорожніх піратів”? Відповідь нам відома – безкарність! Бо не скорочується й кількість корумпованих слідчих, суддів, адвокатів. Здається, лише один із восьми винуватців ДТП потрапляє за ґрати. Інші ж знову сідають п’яними за кермо, скоюють аварії. Усім відомо, що суддям байдуже до жертв аварій – вони мертві, а от злочинці живі, отже, від них можна отримати гроші. Гроші наші судді люблять, сотнями тисяч в іноземній валюті тримають у сейфах на робочому місці, як-от бідна, нещодавно обікрадена суддя Західного апеляційного господарського суду. Ці 120 тисяч доларів, як повідомили компетентні органи, виявились “особистим майном, яке відображене в декларації про майновий стан”. На жаль, нічого не повідомили про те, звідки в державного службовця бідної країни таке “особисте майно”. У нас про це навіть питати небезпечно, бо можуть сприйняти як спробу тиску на незалежного суддю. Особливо в період загрози воєнного вторгнення.
А я от думаю: коли командувач ООС генерал Павлюк каже, що українці готові “роздирати росіян голими руками”, то він має на увазі всіх українців – й ось цих вищезгаданих? Я особисто сумніваюсь. Але що ж, “люди як люди”, як сказав би містер Воланд. Люди є різні, а от держава в нас одна. Тож уся надія на неї?
Держава формує стратегію оборони, зміцнює армію, організовує тил, веде активний наступ на дипломатичному фронті. Так принаймні пишуть. Але не всі це цінують, здається, або не дуже цьому довіряють. Річ у тім, що загроза війни – це екстраординарна ситуація останніх місяців, але є ще й репутація української держави, яка формується ось уже три десятиліття. На сайті “Главком” нещодавно було опубліковане інтерв’ю з французькою депутаткою Валерією Фор-Мунтян, яка з чарівною безпосередністю озвучила те, про що досвідчені європейські політики воліють не говорити вголос. Українські чиновники чи дипломати у Європі завжди починають із того, що у всіх українських бідах звинувачують Росію й Путіна, а завершують традиційно – дайте грошей. Натомість Україні за тридцять років незалежності пора б уже зайнятися собою. Це не дослівно те, що сказала пані Фор-Мунтян, але, можливо, вона відстала від дійсності. Можливо, тепер ми маємо справу з зовсім іншою країною?
Що ж, гляньмо на інші повідомлення з останнього часу, уже з періоду загрози вторгнення. Дуже недоречно надійшла інформація від організації Transparency International Ukraine про те, що “Україна посіла 122 місце серед 180 країн в Індексі сприйняття корупції-2021, опустившись у рейтингу на 5 пунктів, якщо порівняти з минулим роком, коли вона займала 117 сходинку”. Тобто війна війною, а корупція за розкладом?
Проблема корупції не тільки в тому, що вона спустошує державний бюджет і руйнує економіку, але й у тому, що сильніше від зовнішньої агресії травмує нашу національну міфотворчість. Наприклад, ми позиціонуємо себе як потенційну житницю/годувальницю всієї Європи та ще й цілого Китаю. А тут дізнаємося, що “Державна продовольчо-зернова корпорація може збанкрутувати”. Дарма що в нас були рекордні врожаї зернових нещодавно – зерно, як написав один коментатор під новиною, “з’їли миші”.
По чому нас ще знають? Ага, Чорнобиль, на проєкт “укриття” якого роками скидалися всім світом. І що там нового? От журналісти “Схем” твердять, що “Енергоатом” приховує розкрадання 422 млн грн, унаслідок чого відбувся зрив зведення стратегічного об’єкта на ЧАЕС. “Чорнобильське централізоване сховище відпрацьованого ядерного палива є стратегічно важливим об’єктом для України в контексті її протистояння з Росією. До 2021 року Україна повинна була платити Росії від 150 до 200 млн дол. щорічно за утилізацію ядерного палива”, – пише “Українська правда”. Тепер уже остання дата здавання об’єкта в експлуатацію, оголошена керівництвом “Енергоатому”, – березень 2022 року. Це щось на кшталт “давайте вже після вторгнення”?
Це не кажучи вже про інформацію, що у відомих українських олігархів Піні, Бєні й Рєні, на відміну від української держави, усе чудово.
Жарти жартами, але коли начитаєшся всіх цих українських новин, то volens nolens запитуєш себе: чи це справді один і той самий народ, чи одна й та сама держава збираються захищатися від російської агресії?
