Реанімація минулої величі чужим коштом

Реанімація минулої величі чужим коштом
На початку жовтня 2017 року під українським посольством в Будапешті представники угорських шовіністичних сил (партії “Йоббік” та “Фідеш”) провели акцію “Самовизначення для Закарпаття”.

Реакцією Міністерства закордонних справ України на сепаратистський мітинг став умовно-тихий протест. У відповідь на обурення України угорська влада заявила про право своїх громадян на мирні зібрання та вільне висловлення думок. Однак такі демократичні прагнення не пояснюють написів на футболках мітингувальників: “Закарпаття за законом належить Угорщині. Самовизначення для всіх пригнічених націй, примушених жити в Україні!”. Таким чином Угорщина фактично закликала до початку ревізії кордонів і відновлення імперії.

Звісно, на марґінальність цієї акції можна “заплющити очі”, й надалі їздити на зустрічі з угорськими багатіями. Однак стає зрозумілим, що мовний закон, що так обурив угорців, – це лише привід, щоб зацікавлені сили розпочали передвиборчі кампанії у своїх країнах, адже кращого прецеденту як “захист національних інтересів” у претендентів на посаду президента чи входження до парламенту немає; провели перевірку законів щодо непорушності й цілісності післявоєнної Європи; отримали дешеву робочу силу, адже українські емігранти, на відміну від ймовірних біженців з Близького Сходу, не є небезпечними для угорської ідентичності, віри чи культури.

Причинами перегляду законів є залишки історичної пам’яті, вигідної угорцям. Після Першої світової війни майже 2/3 території та населення Угорщини відійшли: Румунії (Трансільванія та Східний Банат), Сербії (Воєводина, Західний Банат), Чехословаччині (Словаччина та Підкарпатська Русь), Австрії (Бургенланд) та Хорватії. Відтоді кордони “малої” Угорщини залишилися незмінними.

У квітні 2010 року на парламентських виборах в Угорщині перемогла право-радикальна партія “Фідеш” (52%) та шовіністична партія “Йоббік” (19%), яка у своїй передвиборчій програмі декларувала “надання всім угорцям, що проживають на території України, другого громадянства” та “ініціювання референдумів на приєднання етнічних земель до Угорщини”. Схоже, що партія намагається реалізувати свої плани.

На початку 2017 року на Закарпатті було 118 тисяч громадян з угорськими паспортами. Щороку вони отримують декілька сотень євро у подарунок від угорської адміністрації. Якщо фінансова “допомога” кожному укроугорцю цього краю становить бодай 100 євро, то Угорщина витрачає на “дарунки” 11 849 800 євро на рік.[1] Усе це справляє враження підкупу майбутнього виборця у можливому референдумі про автономію Закарпаття.

У 2011 році Угорщина оприлюднила карту своїх етнічних земель і заявила про амбіції щодо повернення територій у довоєнних межах. А у 2008 на Верецькому перевалі на Закарпатті було встановлено пам’ятник на честь “1100-ліття здобуття угорцями батьківщини”. Однак яким чином угорці “віднайшли свою батьківщину” на праукраїнських землях? Адже історичне коріння “великих” Угорщини та Росії аж з-під Уралу.

Історик Святослав Семенюк зазначає: “Після навали аварів у VІ ст., … та остаточного завершення розселення усіх давньоруських племен з Карпато-Дунайського регіону, на території майбутньої Угорщини, і в т.ч. тут, на Прабатьківщині українства залишилося лише одне плем’я, яке, після виділення його у 621 р. зі складу балканських хорватів, вже було чисто руським…”.[2] Після поразки від Хозарського каганату на початку IX століття угорці переселились у Придніпровські степи, а згодом, наприкінці IX століття – на територію Середнього Подунав’я.

З “Повісті временних літ” відомо, що наприкінці IX століття мадярська орда та угорці-кочівники йшли на захід повз Київ, зробивши зупинку біля нього (звідси й назва Угорське урочище). Під проводом князя Арпада (приблизно 890-907 рр.) союз семи угорських племен, подолавши у 895-896 роках Карпати, розташувався у Середньому Подунав’ї. У наступні роки угорці зайняли Затисся, Задунав’я, долини Мароша й Тиси, межиріччя Тиси та Дунаю; протягом 902-906 років підкорили Великоморавську державу. У XI-XII століттях угорські королі поширили свою владу на сучасну територію Словаччини, Трансільванії, Хорватії та Закарпаття. У першій половині XIII столітті угорська ранньосередньовічна держава досягла свого найвищого розвитку.[3]

Історик Святослав Семенюк додає: “Дослідження на території Угорщини свідчать про те, що генетично угорці нині є значно ближчими до українців, ніж до своїх угро-фінських родичів (ханти, мансі, карели, фіни, естонці). Етнічне змішування з русинами дало результат, і нині важко повірити, що у Х ст. угорці справді були чорняві, надзвичайно низького росту та з глибоко запалими очима».[2]

Сьогодні ілюзії “Великої Угорщини” та “Великої Росії” об’єднали їхні еліти у боротьбі з Україною. Та не зважаючи на важливі асиміляційні процеси, які підняли і вирівняли людей “надзвичайно низького росту”, історична пам’ять про минулу велич не дає спокою угорцям і тепер.

[1] План створення угорської автономії на Закарпатті (ДОКУМЕНТ)
[2] Тут і надалі: Святослав Семенюк. Історія українського народу. – Львів: Вид-во «Апріорі». – 2010, стор. 38.
[3]
 Тут і надалі: Вікіпедія: Історія Угорщини 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ