Редагування епохи

Ми стоїмо на порозі нового світу. До рубіжної дати 24.02.22 ті з інтелектуалів, які чіпляються за примари Постмодерну, мали, скажімо так, не дуже притомний вигляд, але їх ще можна було зрозуміти. Їм, очевидно, бракувало якоїсь великої маніфестації, бракувало наріжного Знаку, аби нарешті визнати наявність глобального дискурсивного розриву. Аби залишити теплі дивани та м’які пледи своїх світоглядних і методологічних уподобань та прийняти те, що дискурс іронічного відсторонення й наскрізного паліативу вичерпався.

Й от сталося. Велика маніфестація в одну мить – на світанку останнього зимового четверга 2022 року – піднеслася над світом. Піднеслася, підсвічена вибухами крилатих і балістичних ракет.

І вже нікому не вдасться прикинутись, що дискурсивного розриву немає, що всі оціночні методики, епістеми та світоглядні реєстри залишилися непорушними. Що зміни суто периферійні й не зачіпають “священних корів” милого цитатно-ігрового всесвіту, де зранку дорослі діти бавляться в деконструкцію, а ввечері перед сном усе деконструйоване знову чемно збирають докупи й акуратно розкладають у шухляди ігрової кімнати.

Те, що довгі десятиліття вважалося метадискурсивною іграшкою, таким собі капризним і дикуватим, але загалом терпимим ведмедиком із “загадковою російською душею”, не просто показало зуби, а нахабно випорожнилося просто посередині ігрової кімнати, а потім набрало повні лапи лайна та розмазало його по всьому дискурсивному полю, по всьому всесвіту іронічного відсторонення.

“Я до останнього не вірив, що він таке зробить”, – бідкається мислитель із лівими заворотами, любитель Че Гевари, конспірології та ексклюзивного віскі. “Це ж не достойно людини XXI століття”, – бурмоче інший салонний філософ і нібито культуролог, який ще кілька місяців тому зверхньо та з доброю усмішкою, ледь не по-батьківськи, вибачав підсвинку Богомолову його рашистське інтелектуальне хамство.

Кажуть, що Путін намагається зруйнувати наявний світовий лад. З дискурсивного погляду це така собі запізніла реакція “заповідника Модерну ” на Постмодерн. Недарма російського автократа порівнюють із Гітлером і Сталіним. Він реально “людина Модерну”, совкова консерва, яка дожила до двадцятих років XXI століття і зберегла владні важелі завдяки застійній ситуації в російських елітах.

Власне кажучи, Постмодерн і без Путіна дихав на ладан. Але московська агресія остаточно його поховала. Починається нова епоха. Україна потужно стартувала на її світанку. Нині потрібно не лише закріпити стартові досягнення, але й подолати застарілу хворобу нашої провінційності. Хворобу пізнього кастового суспільства, у якому касти вже не відіграють структурувальної (та й жодної позитивної) ролі, але все ще стоять на сторожі застійного болота шаблонного мислення.

Нова епоха буде часом деміфологізації. Власне, вона й почалася деміфологізацією Росії, деміфологізацією сили її армії, а також деміфологізацією “гуманістичної присутності” в її культурному каноні. Ці практики також добре вписуються у фронтальне прощання з Постмодерном, який не лише підтримував міфотворчість мертвих світів минулого, але і примножував її через культ цитати та гру в альтернативну історію.

Війна в Україні вражає світ своєю справжністю, беззаперечною та безальтернативною наявністю. Ми багато говорили про гібридні та проксі-війни, про добу “м’якої сили”. Але Путін відкинув усі можливі “проксі”, наче непотріб, а разом із ними – й ідеолога “батальйонного постмодернізму” Суркова, і начитаних “техносценаристів” на кшталт Чеснакова й Бєлковського. Відкинув і почав війну у стилі XX століття – з бронетанковими колонами, бомбардуваннями житлових масивів і ракетними нападами на глибокі українські тили.

Історики й політологи ще довго будуть розбиратися з причинами такої трансформації. Уже тепер дехто з політологів каже про божевілля пристарілого диктатора, який досі успішно використовував для досягнення своїх глобальних цілей саме постмодерний інструментарій. Таке зручне пояснення. Зручне, бо просте і зрозуміле публіці.

Проте варто нагадати про Чечню й Сирію, де відбувалося те саме, що тепер ми бачимо в Харкові, Ізюмі, Бучі та Маріуполі. Насправді сурковщина була лише декоративним, надбудовним елементом імперського ресентименту, а в його базисі лежить та сама модель мислення, яка породила вторгнення до Угорщини, Чехословаччини, Афганістану, підтримку Насера й Садата в арабо-ізраїльських війнах і решту силових дій системи, яка не має “червоних ліній” у справах рабської помсти та рабського служіння начальнику.

Ця наскрізна, безсумнівна та жорстока гіпермодерна справжність допоможе Україні в набутті власної справжності. Також наскрізної, безсумнівної та жорстокої, як би кому не хотілося. Дзеркальний ефект, спричинений архаїчним путінським бруталізмом, відчувається вже тепер. І не в провінційному ресентименті, який усе ще обертається навколо неприйняття російськомовних переселенців та інших побутових рефлексій. І не в зростанні рейтингів мальованих патріотів. Цей ефект найбільш лаконічно, енергійно та фундаментально виразився в головній фразі війни: “Русский военный корабль, иди на%уй!”.

Гіпермодерна Україна народжується з холодного презирства до імперського ресентименту, до цивілізації, яка паразитує на уламках знищених нею неповторних культур і знаходить свою самобутність лише в примітивній просторовій експансії. Вона народжується в ситуації, яку можна назвати “позитивною нетерпимістю”. У ситуації, коли відбувається своєрідне “редагування нації” через мобілізацію захисних смислів. Просто на очах формується колективне мислення, яке вже не спирається на хутірські формули “свій-чужий”, “свій до свого по своє”, а апелює до світу, маніфестуючи себе частиною євроатлантичної цивілізації.

І ця гіпермодерна маніфестація справжності відразу відсіює не лише міфи, але й декоративні конструкти доби Постмодерну. Найбільшою структурою з “ознаками декорації” несподівано для багатьох виявилося НАТО. Ті аналітики, які спостерігали за трансформаціями цього оборонного блоку в останні три десятиліття, здивувалися мало. Адже ще з початку міленіуму знали, що статутні документи НАТО, вироблені понад сім десятиліть тому, уже не відповідають ані духу, ані логістиці третього десятиліття XXI століття. І що розширення НАТО пішло блокові не на користь, а перетворило його в доволі аморфну структуру, залежну, зокрема, від рівня корумпованості та містечкових інтересів керівної еліти кожного з членів.

Щоправда, я б, на відміну від категоричних диванних політологів, не ставив хрест на НАТО. Як і кожна складна ризомна система, Північноатлантичний блок усе ще здатний до якісної трансформації. Тим більше, що до його фундаменту закладена логістична механіка типу “виклик-відповідь”. Довгий період без серйозних викликів посилив тренд декоративності, але тепер усе змінюється. НАТО вже повертається до відновлення первинних смислів. І, можливо, ми навіть не здогадуємося про наявні та чинні нині “нічні прояви” цього повернення.

Але, безперечно, першою повернеться до своїх суверенних смислів наша країна. Можливо, ми вперше відчуваємо гордість за нашу державу. Не за окрему її інституцію, а саме за державу як Силу, здатну от уже четвертий тиждень чинити спротив оскаженілому ядерному монстру. І саме ця гордість є першим редактором тієї епохи, до якої ми входимо під звуки вибухів і сигнали повітряних тривог.