By 
На вебсторінці Посольства України в одній із країн ЄС я наштовхнувся на повідомлення “сенсаційного” змісту: “Ми – частина світового рекорду. Міністерство закордонних справ України встановило світовий рекорд за кількістю зведених пам’ятників Тарасові Шевченку”. Ну гаразд, а що це означає? Що тепер весь світ плаче в куточку від заздрощів? Та головне – яке це має значення для нас, сучасних українців?
На сайті самого МЗС України цього сенсаційного повідомлення нема, але є подібне: “100-й пам’ятник Шевченкові за кордоном. Київ подарував Флоренції скульптуру Кобзаря!.. Кожен пам’ятник за кордоном є результатом зусиль поколінь українців по всьому світу і має свою особливу та цікаву історію”.
Що ж, одну з таких історій знаю і я, як то кажуть, з власного досвіду.
На початку 2000 років я був кореспондентом закордонних ЗМІ у Варшаві і пильно стежив за процесом погодження питання про встановлення у польській столиці пам’ятника Шевченкові. Тоді у Варшавській міській раді це викликало шквал емоцій. Виявилось, що першими на місце неподалік від МЗС РП накинули оком латиноамериканські патріоти, які запропонували встановити там пам’ятник Сімону Болівару на коні. Але енергійний посол України Дмитро Павличко, заручившись підтримкою представників польської дипломатії, зумів переконати варшавських радних, що пам’ятник пророкові близького їм територіально й історично народу в цьому місці буде все-таки доречнішим. Остаточним аргументом, мабуть, було й те, що українська сторона зобов’язалася поставити у відповідь в Києві пам’ятник польському поету Юліушу Словацькому.
Ще були сумніви щодо проєкту пам’ятника. Деякі польські опоненти вважали, що традиційний вусатий дядько в смушковій шапці та кожусі ніяк не вписуватиметься в архітектурне довкілля європейського міста, але українці запевнили, що у Варшаві стоятиме зовсім інший Шевченко: стрункий молодий митець, одягнений за останньою, сказати б, тогочасною петербурзькою модою. Так і сталось.
Уже після відкриття пам’ятника трапилося так, що я став мимовільним свідком розмови між парою літніх варшав’ян, які прогулювались у щойно відкритому після реконструкції сквері. Діалог звучав приблизно так:
— О, а це що за “чахлик невмирущий”?
— Якийсь українець…
— А нащо він нам?
— Ну, це ж якісь міжурядові домовленості…
— І конче було його тут ставити?
— Так це ж у межах облаштування території. Міська рада на цьому ще й заощадила.
Отож-бо й воно: такі пам’ятники є зазвичай своєрідним deal – чи то між урядами, чи між містами-побратимами – за принципом “ми вам – ви нам”. І нічого спільного зі знаменитістю персонажа на цоколі це не має, а з популяризацією національної культури – й поготів. Бо скажімо собі чесно: хто знає чи й хоче знати того бідного Тараса Григоровича у тих чотирьох десятках країн, де українці “втулили” його пам’ятники, окрім вузької групи фахівців-філологів та наших діаспорян із заробітчанами? Його вже й в Україні мало хто читає з власної волі. Отак і виходить, що “ми – частина світового рекорду”, який нікого у світі не цікавить і про який мало хто взагалі знає.
Тут напрошується запитання: звідки ж такий ентузіазм українських дипломатів? Варто пригадати, що кілька років тому український уряд виділив чималі гроші для Міністерства закордонних справ на покращення репутації України у світі. Ну що ж, якщо гроші є, то було б щонайменше безгосподарно й безвідповідально їх не освоїти. А освоївши, треба відзвітувати. І якщо успішність результатів із “покращення репутації” є недостатньо переконливою, то її – успішність – потрібно імітувати. Наприклад, “сенсацією”: от, досягли числа в сто пам’ятників Кобзареві – світ такого не бачив!
Однак цей трюк може пройти лише в умовах кругової поруки, яка панує в середовищі українських еліт, адже всі, хто не сліпий на публікації у світовій пресі, добре бачить, що кількість пам’ятників Шевченкові аж ніяк не впливає на покращення репутації України й українців на міжнародному рівні.
Не думаю, що флорентійці, яких “вшанували” сотим пам’ятником Кобзареві, раптово зацікавилися його творчістю. Вони, як і всі інші італійці та й європейці загалом, якщо й цікавляться новинами з України, то лиш про те, що в нас і надалі найнижчий показник вакцинованості населення і традиційно один із найвищих показників корупції; що фінансовані Заходом реформи буксують, а виготовлення “липових” довідок про ПЛР-тести йде повним ходом і под.
Висновок простий: потрібно “зав’язувати” з імітацією покращення репутації. І треба дати спокій Шевченкові. Бо може виникнути згодом така неприємна ситуація, коли черговий “рекорд” із пам’ятниками стане приводом для насмішок над нами у різних країнах світу.
