By 
ПОЛІТИКА РЕВОЛЮЦІЙНОЇ ДОЦІЛЬНОСТІ ЧИ ДЕРЖАВОТВОРЧОЇ БЕЗПОРАДНОСТІ?
Революції та громадянські війни завжди викликали в істориків надзвичайну цікавість завдяки їхній доленосності для держави, народу чи навіть світу. Не стала винятком й українська революція 1917-18 років… Багато тодішніх подій залишились у забутті, як-от політика реквізицій.
Реквізиція (від лат. requisitio – вимога) – це примусове вилучення майна у власність держави. Однак чи були такі дії Центральної Ради законними чи хоча б виправданими? Мотивація “революційною доцільністю” має доволі слабке юридичне та моральне підґрунтя.
Захопивши владу у доволі мирний спосіб, Центральна Рада запровадила політику реквізицій через дефіцит коштів у держскарбниці. Спроба зібрати добровільні пожертви до Національного фонду не виявилась вдалою: грошей отримали чимало, однак в умовах нестабільності та гіперінфляції їх не вистачило ні для тривалого утримання Центральної Ради, ні для створення адміністративних установ нової влади у регіонах. Тимчасовий уряд у Петрограді ставився до Ради в Києві з підозрою й не хотів виділяти кошти для цієї “сепаратистської” організації. Через матеріальну скруту та виразну соціалістичну спрямованість Центральна Рада, не маючи змоги організувати власне фінансування, почала вибірково стягувати кошти з населення, впровадивши для цього реквізиційні комісії.
У вересні 1917 року Мала Рада прийняла пропозицію есерів щодо “оподаткування великого капіталу і майна та конфіскату військових прибутків на користь окремих країв і цілої держави”. Після невдалих переговорів з Тимчасовим урядом питання реквізицій підняли на засіданні Генерального Секретаріату 23 вересня. Революційний орган вкотре підтвердив свої автономістські позиції щодо статусу України в федеративній Росії та визначив дев’ять завдань на майбутнє, зокрема націоналізацію найважливіших галузей промисловості (кам’яновугільної, металургійної, нафтової тощо), оподаткування великих капіталів і маєтків, конфіскацію воєнних доходів, націоналізацію землі й усунення її з товарного обміну. За два тижні політику реквізицій узаконили, а 11 листопада вона поширилась і на Генеральний Секретаріат.
Тим часом вплив більшовицьких ідей на громадян зростав. Генеральний секретар шляхів В. Єщенко вважав, що наступ більшовиків здатні затримати лише залізничники, та забезпечення їхньої прихильності до Центральної Ради потребувало фінансової підтримки. Генеральний секретар військових справ С. Петлюра підтвердив скрутне становище і запропонував “конфісковувати капітали, де б вони не були”. Зі свого боку генсекретар праці М. Порш порадив “негайно випустити українські гроші і тимчасово конфіскувати капітали зберкас”, адже “коли робітники і військо не одержать грошей, настане крах Республіки”. Виконавчий орган УЦР надав дозвіл (грудень 1917 р.) на конфіскацію паперу для друку грошей, реквізиції заготовок державних паперів з друкарні В. Кульженка та приміщення лазарету навпроти неї.
20 грудня набула чинності “Постанова Генерального Секретаріату Української Народної Республіки про податкову політику”. Та з юридичного погляду вона не мала достатнього обґрунтування, а основною підставою для появи документу визначили “відсутність в оборотах грошових знаків”. Постанова вимагала від торговельних закладів Києва (окрім муніципальних) з 21 по 23 грудня 1917 року внести не менше 75% денного виторгу до Київської контори Українського Державного банку або ж до державних ощадних кас. Кошти мали зараховуватись як звичайні поточні рахунки чи вклади, а власники могли вільно розпоряджатися ними. До того ж усі промислові інституції та комерційні підприємства зобов’язували до 22 грудня внести до Держбанку або ощадних кас усю готівку. Винятком були лише гроші для розрахунку зі службовцями та робітниками, а також для інших невідкладних потреб, передбачених до 1 січня 1918 року.
Усі київські товариства взаємного кредиту, кооперативно-кредитові інституції, земські каси дрібного кредиту, ломбарди, позичкові каси та інші публічні кредитові установи мали до 22 грудня внести в банк чи каси 50% своєї готівки, що була в обігу станом на 21 грудня 1917 р., але менше 50 тис. крб. Від виконання цих вимог звільнялися київські приватні акціонерні банки та фінансові установи, що вже здійснили відповідні внески. За невиконання урядового розпорядження передбачалась кримінальна відповідальність, згідно із ст. 29 Карного уставу. Стежити за виконанням постанови та притягати до відповідальності порушників мала податкова інспекція, чини акцизного догляду та мирові судді, під загальним керівництвом управляючих казенними палатами. У другій частині постанови зазначалось, що всі особи та інституції, які своєчасно не сплатять податок на доходи та інших державних податків, а також земських і міських зборів, термін сплати яких вже скінчився (так звані недоплати чи недоїмки), повинні здійснити їх “у сумах, що не заперечуються платниками, не пізніш як 15 січня 1918 р., коли до цього строку платникам доручено окладні листи або відповідні документи”.
І як результат застосованих примусових заходів, валютні запаси Державного банку поповнилися, та сума виявилась надто малою: 20 грудня 1917 р. в касах Держбанку налічувалось лише 40 тис. руб., 21 грудня на поточні рахунки поступило 4 мільйони, а 22 грудня – ще 5 мільйонів рублів. Тож можна зробити висновок, що грошей у вільному обігу було вдосталь, але люди не довіряли фінансово-економічній політиці Центральної Ради й зберігали кошти вдома або ж у сейфах за місцем праці.
IV Універсал Центральної Ради від 9 січня 1918 р. через проголошення державної самостійності України надав провідникам УНР можливість де-юре укласти в Бересті військово-політичний союз з державами Почвірного блоку (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною), а також містив інші завдання. Керівництво Центральної Ради вирішило реквізувати на користь держави всі сфери господарчого та фінансового життя країни. Уряд мав “встановити державний народний контроль над усіма банками, які кредитами (позиками) нетрудовим масам допомагали визискувати класи трудові. Однині позичкова поміч банків має даватися, головним чином на піддержку трудовому населенню та на розвиток народного господарства Української Народної Республіки, а не спекуляції на різну банкову експлуатацію (визиск)”.
Утім, ці задуми не вдалося втілити в життя – за декілька днів Центральна Рада та уряд УНР вимушено покинули столицю.
За підтримки нових союзників (німецьких та австро-угорських військ) 1 березня 1918 р. столицю України звільнили від більшовиків й до Києва прибули міністри уряду УНР. Прагнучи віднайти для державного розпорядження грошову масу, 3 березня 1918 р. уряд вдався до жорстких репресивних заходів силового характеру – запровадив одноразовий примусовий податок. Так було узаконено реквізиції, під час яких “повинні видаватися квитки одного типу, установленого Міністерством Фінансів в порозумінні з Міністерством Військових і Продовольчих справ, з начисленням 4% з дня видачі квитка, з правом переуступки і з правом вносити квитки на срочні вклади в кредитні установи”.
Окрім того, встановили примусові одноразові майнові податки на заможні і торгово-промислові класи міст України. Цю контрибуцію мали виплатити: Харків – 50 млн крб., Одеса – 40 млн, Київ – 35 млн крб., Ростов на Дону – 25 млн, Катеринослав – 20 млн, Таганрог – 10 млн, Миколаїв – 5 млн та десятки інших міст. Податки мали сплатити і всі повітові містечка та пункти з населенням понад 15 тисяч мешканців, при цьому суми коливались від 50 до 100 тисяч карбованців. Контроль над збором податків покладався на міністра військових справ. Одночасно військовим доручили і реквізувати запаси міді по усіх містах та поселеннях України. Цікаво, що таке важливе рішення прийняли без участі голови Ради Народних Міністрів В. Голубовича та в присутності лише чотирьох урядовців М. Ткаченка, М. Порша, П. Христюка та Г. Сидоренка.
6 березня 1918 р. Рада Народних Міністрів постановила впродовж двох тижнів стягнути з населення всі недоїмки і податки, а також внести на розгляд Центральної Ради “Закон про одноразовий податок”. Та ще до його прийняття уряд вдався до примусових класових поборів, а саме уповноважив себе здійснювати “примусову позику в міських, торговельно-промислових і фінансових колах з правом зачота позиченої суми в одноразовий податок”.
Проте вже 20 березня 1918 р. на прохання житомирського міського голови уряд ЦР прийняв рішення “зарахувати ті гроші, що були накладені на м. Житомир як одноразовий податок на заможні і торгові кляси, в рахунок недоїмків і податків, з тим, щоб вони були внесені негайно”. Фактично Житомиру надали пільги на реквізиції. За декілька днів уряд ухвалив “доручити Міністру Фінансів внести на чергове засідання Ради Народних Міністрів 25 березня проект обов’язкової постанови про збір податків в м. Києві в 3 дні, з карною відповідальністю за невиконання цієї постанови”. Голова Ради Міністрів В. Голубович, окрилений швидким вигнанням більшовиків, так окреслив позицію свого уряду: “Отже політика наша характеризуватиметься тим, що ми виявили під час 12-денного бою в січні у Києві: твердість, непохитність і бажання охорони порядку”.
Це дало старт повальним реквізиціям, не лише фінансовим, а й продуктовим. Аби зламати саботаж та опір селян щодо такого конфіскування, директор Адміністративно-політичного департаменту Міністерства внутрішніх справ та міністр МВС М. Ткаченко 5 квітня 1918 р. видав “Обіжник в справі реквізиції лишків хліба і фуражу для потреб населення Української Народньої Республіки” (№ 753), де зазначалось: “Пропонується п. п. Губерніяльним та Повітовим Комісарам давати допомогу включно до збройної сили Районним уповноваженим та Головам Повітових Комісій по ревізуванню ними лишків хліба і фуражу для потреб населення Української Народної Республіки”.
Вказані законодавчі акти та розпорядження уряду так і не набули юридичного підґрунтя, позаяк не були ратифіковані Центральною Радою. Отже, питання правомірності застосування реквізицій з боку уряду Центральної Ради виглядає не на користь ані Генерального Секретаріату, ані Ради Народних Міністрів. Розглядаючи вказану колізію з огляду на вищу законодавчу перспективу, стає очевидним, що запровадження подібних заходів урядом Центральної Ради щодо власного населення було доволі сумнівним. Так, проект Конституції УНР від 10 грудня 1917 р. щодо фінансових справ передбачав, що:
“43. Без ухвали Всенародних зборів Української Республіки ніякі податки не можуть побиратись на території Української Республіки.
Примітка: Висота оплат митових, поштових і комунікаційних в §1 може визначатись Федеральним парламентом, але поступають вони до скарбу Української Республіки.
- Без постанови Всенародних зборів Української Республіки не можуть бути зроблені на рахунок Української Республіки ніякі позики”.
Не надавав такого права й проект “Статуту про Державний Устрій, Права і Вольности УНР” від 29 квітня 1918 р. Тож фактично жодних юридично виправданих підстав для застосувань реквізицій урядом Центральної Ради не було. Не існувало для них і підстав морально зумовлених, спричинених військовою необхідністю чи так званою революційною доцільністю. Натомість чітко простежується бажання влади так компенсувати власну бездіяльність чи прорахунки у державотворчій політиці загалом, та в її фінансово-податковій сфері зокрема.
Усе це наводить на думку, що Центральна Рада та її уряд керувалися принципом проїдання грошей (принципом “одного дня”), а не зваженого ведення грошового господарства на перспективу. Як тільки-но закінчувалася грошова маса, що була в розпорядженні київської влади, починалися пошуки засобів і джерел негайного отримання наступної суми. Найдієвіший, найлегший та найпростіший спосіб здобути “швидкі гроші” в умовах соціальних негараздів, непевності державного апарату та господарчої руїни – спосіб “революційний” – реквізиція та конфіскат. Риторика ж обирається за потребою. Справжня ж причина – державотворча безпорадність провідників Центральної Ради та її урядовців.
