Репутація Президента і доля народу

Репутація Президента і доля народу

Президента держави, хай який у нього обсяг повноважень, зазвичай вважають “лідером нації”. Може, це тому, що його, на відміну від голів уряду чи парламенту, обирають прямим голосуванням. А ще президент є Верховним головнокомандувачем Збройних сил, від його мудрості в критичні для держави хвилини залежить – війна чи мир, поразка чи перемога, щастя чи горе громадян. Тому його репутація як у світі, так і у власній державі є одним із найважливіших елементів для безпеки та добробуту народу.

Зрештою, саме поняття репутації в політиці є досить відносним. Коли командувач німецького флоту віцеадмірал Кай-Ахім Шенбах сказав на конференції в Індії, що президент РФ Володимир Путін заслуговує на повагу, я не повірив “власним вухам” і мусив переконатися на сайті BBC. Там я прочитав точну цитату: “Насправді він [Путін] хоче, щоб його поважали […] І, боже мій, виявити повагу – це так мало коштує, нічого насправді не коштує. Досить легко виявити повагу, яку він вимагає і, напевно, заслуговує”. Знавці кажуть, що так, як Шенбах, думає чимало представників європейських еліт. Виявляється, що президент держави, який несе щонайменше моральну відповідальність за вбивство Політковської й Нємцова, за отруєння і спроби отруєння російських дисидентів у різних країнах Європи й у самій Росії, за розпалювання збройних конфліктів у суверенних країнах тощо, на думку політиків із цивілізованих країн, має право вимагати, щоб йому виявили повагу, і “напевно заслуговує” на це. Я б ще зрозумів, якби Шенбах сказав, що Путіна не потрібно ображати, немає сенсу дратувати, але – “поважати”?!

Щоправда, тут потрібно мати на увазі затхлу німецьку русофілію і вічно свіжий антиамериканізм. Щось не пригадую, аби німецькі еліти чи інші європейські “адмірали” вимагали поваги до Дональда Трампа, коли цього екстравагантного президента США шельмували й обзивали найгіршими словами й на публічних форумах, і в пресі мало не всіх країн Європейського Союзу. Невже Трамп для світу – це більше зло, ніж Путін? Чи, може, німці (а вслід за ними й деякі інші європейці) шанують у російських владарях ту стихію, яка їх перемогла й майже повністю зруйнувала, а в американських лідерах ненавидять ту силу, яка їх визволила й допомогла стати на ноги?

Утім, у Європі теж є “лідери нації”, яким за посадою належить повага, але вони її не мають ні у світі, ні у власній країні. Перший приклад – це Мілош Земан, президент Чеської Республіки, якого всі вважають російським агентом без прикриття. Найновіший випадок – це президент Хорватської Республіки Зоран Міланович, який своїми скандальними висловлюваннями – і про НАТО, і про конфлікт України з Росією, і про болючі справи Західних Балкан – примудрився викликати обурення і зневагу в партнерів з обох боків Атлантичного океану. Знаю, що чимало хорватів шле своїм друзям в інших країнах, зокрема й в Україні, листи з персональними вибаченнями “за цього…”, називаючи останніми словами свого президента, який “уже роками ганьбить у світі нашу державу”.

Та досить про інших, гляньмо на себе, точніше на нашого “лідера нації”. Після кількох публічних виступів президента України в стані відносної адекватності в колах журналістів-міжнародників і закордонних дипломатів, а за їхнім посередництвом – і серед еліт у різних країнах, поширилася нехороша підозра, що Володимир Зеленський зловживає засобами штучного збудження активності і стимулювання приспаного інтелекту. Тепер ця “таємниця полішинеля” наших західних партнерів вийшла на світ божий унаслідок емоційної нестриманості депутатки Європарламенту від Німеччини Віоли фон Крамон-Таубадель, яка у своєму твіттері так прокоментувала чергову сенсаційну заяву депутата Арахамії (депутат український, якби хто не знав): “Вони всі вживають наркотики [в Україні] чи що тут відбувається?” Пані євродепутатка під “всі”, звичайно ж, мала на увазі не мільйони українців, а верхівку влади на чолі з президентом.

Отже, тут варто додати ще кілька слів про сприйняття народів, про їхній образ в очах інших. Про Росію, мабуть, нема чого багато говорити: Єкатєріна чи Ніколай, Сталін чи Путін, росіяни – це “царські люди”, у яких немає ні долі, ні особистості, лише “таємнича російська душа”. В американців зовсім інакше – вони є нацією з великої літери, саме це й додає престижу їхнім президентам, а не навпаки. Чехи й хорвати як невеликі й цілком симпатичні народи, перебуваючи в спільному затишному гнізді ЄС під надійною парасолькою НАТО, можуть спокійно дистанціюватися від своїх президентів, які насправді мало впливають на їхні долі.

Але ми, позаблокові, нічиї, беззахисні й невиразні, – це інша річ. У нас – війна, під носом і на носі. Нас підтримують, захищають, озброюють, оснащують тощо майже всі найважливіші сили цивілізованого Заходу, того світу, де позитивна репутація все-таки має значення. Однак репутація нашої влади викликає щораз більше роздратування наших західних партнерів. Нещодавно це незадоволення проявилося в заяві Білого дому, у якій, зокрема, йдеться: “Ми розуміємо важку ситуацію українського президента Зеленського, той тиск, під яким він перебуває. Але він водночас применшує ризик вторгнення і вимагає зброю для оборони, що коштує кілька сотень мільйонів доларів. Ми вважаємо, що важливо бути відкритим і щирим у зв’язку із загрозою”.

Отже, якщо Захід у якусь мить зреагує нервово на підозру, що його “розводить групка обдовбаних коміків”, і відмовить нам у підтримці та допомозі, то ми всі, увесь народ, можемо заплатити за це велику ціну. Зрештою, не в якомусь майбутньому, а якщо американська розвідка не помиляється, то вже за кілька тижнів.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ