Рівняння на Литву 

Розмір може не мати значення. Точніше не так: розмір – не основне. Це зараз намагається довести Україна в протистоянні з набагато більшою росією. Але ще краще це ілюструє Литва, яка хоч і не належить до країн-гігантів, проте на міжнародній арені не соромиться давати щиглів Китаю та копняків кремлю.

Балтійські країни, а також частина колишнього соцтабору, окрім Угорщини, всіляко підтримують Україну в її протистоянні з росією. Вони допомагають зброєю, стають адвокатами й лобістами нашої держави, надсилають гуманітарний вантаж, приймають біженців. Роблять це, бо чудово розуміють: якщо Україна впаде, то вони можуть стати наступними жертвами кремлівського божевілля. Проте на цьому тлі особливо виділяється діяльність Литви. Не самим рівнем підтримки, бо не можна сказати, що Естонія чи Польща роблять для України менше з погляду їхніх можливостей, а радше тим, як поводиться офіційний Вільнюс не лише в цій ситуації, а загалом: впевнено, послідовно, сміливо, іноді неочікувано й навіть трохи нахабно, по-хорошому нахабно.

Литва стала першою країною ЄС, яка відмовилася від російського газу, зробивши це ще на початку квітня. Ще в лютому ця країна зупинила перевезення через свою територію товарів підсанкційного “Білоруськалію”, а вже під час війни ввела обмеження на транзит до Калінінграда через санкції Євросоюзу щодо росії. Литва заборонила в’їзд патріархові рпц кирилу. Й офіційний Вільнюс не лякають кремлівські погрози.

Як, схоже, не дуже й бентежить, що думає Китай про зв’язки Литви із Тайванем. Ця історія почалася ще рік тому, коли Литва вирішила відкрити в себе “Офіс представництва Тайваню”. Це дуже не сподобалося офіційному Пекіну, який пообіцяв неприємні для балтійської країни наслідки. Невдовзі Китай заблокував транзит литовських вантажів через свою територію, що, звісно, таки вплинуло негативно на литовську економіку. Проте Литва не відступила й не прогнулася. Окрім іншого, вона стала єдиною державою Євросоюзу, що публічно схвалила поїздку спікерки Палати представників США Ненсі Пелосі на Тайвань, а також уже втретє із червня відправляє туди свої офіційні делегації: цього разу на острів прибуло 11 осіб на чолі із заступницею міністра транспорту та комунікацій Агне Вайчукевічуте.

І росія, і Китай обіцяли, що Литва дуже пошкодує, проте поки що не бачимо якихось серйозних дій. То що ж дає змогу невеликій балтійській країні, яку не можна назвати “економічним тигром” чи супервпливовою державою, діяти так рішуче та впевнено? Передовсім – послідовна й розумна політика. Країни Балтії після здобуття незалежности зробили правильні висновки і спрямували свої зусилля на те, аби заручитися підтримкою: військовою та економічною. Для цього провели необхідні реформи для вступу до ЄС і НАТО.

Завдяки цьому, а також послідовному обстоюванню власних інтересів і відсутності інфантилізму в дусі згоди обміняти свою незалежність чи зрадити цінності в обмін на дешеві енергоносії Литва прикрила тили, змогла укріпитися фінансово й дістала можливість здійснювати самостійну зовнішню політику так, як сама забажає. Без страху того, що конфлікт із потужнішими у військовому та економічному плані країнами може мати серйозні негативні наслідки. Тому навіть такі держави, як Китай, що претендує на роль світового лідера, і такі неадеквати, як росія, що спить і бачить себе наддержавою, яка диктує іншим власні умови, змушені зважати на Литву.

Здавалося б, що самого надійного тилу цілком удосталь, тому можна розслабитися і зміцнювати свою економіку, зосередившись, як-от Естонія, на розвиткутехнологічної сфери. Проте ризик дає змогу Литві почуватися вільніше та відкриває нові можливості. Адже та впевненість, із якою Литва протистоїть світовим потугам, не може не викликати захоплення та поваги в інших, що додає їй балів в очах потенційних партнерів і союзників. Литва могла вибрати легший шлях, не втягуючись у суперечку з Китаєм, натомість це протистояння відкриває їй доступ до тайванських технологій, що куди цікавіше й не суперечить цінностям країни. Ризик, що виправдовує себе. Водночас суттєва частина країн Південної та Східної Європи, а також Центральної Азії, що начебто шукають балансу між Заходом і Сходом, втрапляє в кабалу до Китаю й починає залежати від його технологій і інвестицій. І це той варіант, який намагалися нав’язати Україні деякі політики свого часу.

Вітчизняні еліти багато років озвучують амбіції, які далеко не відповідають реальному місцю та ролі України на міжнародній арені, адже розмір країни (найбільша у Європі) не має значення, якщо вона є однією із найбідніших і найкорумпованіших на континенті. Тому дуже важко стати бодай регіональним лідером, якщо не зроблено навіть базових реформ. Україна постійно проголошувала шлях на європейську й євроатлантичну інтеграцію, проте узалежнювала себе від дешевих енергоносіїв московії та залишалася прив’язаною до її ринків збуту. Лиш рух на асоціацію з ЄС і російський напад на Україну врешті призвели до того, що частка обсягів торгівлі з Євросоюзом перевищила частку торгівлі з росією.

І повномасштабна війна стала новим поштовхом, який дарує Україні шанс на те, аби змінитися й посісти куди вигідніше місце у світовій політичній ієрархії. Зараз є чудова нагода зібрати довкола себе коаліцію однодумців, адже війна відкрила світові українців з іншого боку: як сміливу, креативну націю, яка за свою свободу готова боротися з набагато сильнішим супротивником до кінця. Для якої цінності – це не порожнє слово. Тож варто шукати максимальну кількість платформ для реалізаціївласних інтересів, поки не відбувся вступ до ЄС (це стане в пригоді й після вступу, аби переломити німецько-французьку гегемонію). Послідовно впроваджувати реформи. Нарощувати імідж надійного партнера, шукати альтернативні майданчики й вибудовувати стосунки з іншими, щораз тісніше прив’язуючи вітчизняну економіку до Європи та глобального Заходу. Пам’ятати про всіх, хто свого часу допоміг, дякувати їм і підтримувати їх там, де необхідно. А ще рівнятися на Литву й діяти сміливо, а часом ризиково, якщо Україна справді сподівається на роль регіонального лідера.