By Російська нація витворила низку міфологем, зокрема про спільне походження “братніх народів” та Київську Русь як початок своєї державності. “Слово о полку Ігоревім” Москва також вважає власною історичною спадщиною.
Сучасні дослідження “Слова…” вказують на часткову фальсифікацію твору російськими перекладачами. Численні переписування, втрата рукопису під час пожежі 1812 року спричинили деформацію макротексту та надали підстави вважати його неавтентичним. Спираючись на досвід з підробкою чеських культурних пам’яток чи ірландського епосу, як-от поезії Оссіан, “Слово…” звинуватили у фальсифікуванні.
Каміл Найпавер у статті “Чиєю спадщиною є “Слово о полку Ігоревім?” доводить, що російські дослідники погано переклали твір, бо керувалися російськими аналогіями. Наприклад, вчені не знали, що “живая” – це українське слово “живець”, тобто сила, джерело; “убуди” – не російське “убить”, а українське “розбудити”. “Пяткъ” в галицьких селах означає купу з п’яти снопів, “дъвкы” – не російське слово “девушки”, а українське “дивина”. “Мосты” – від українського “мостивний”, тобто знатний; “мостити” – будувати не мости, а гніздо, тобто ставати табором. “Пустини” – українське слово “пусто”, “трудом” – “труїти”. “Красныя” – українське “різнокольоровий”, “жадни” – не російське “жадный”, а українське “ніякий”. “Чени” – від слова “чениль”, тобто ніж з дерев’яною ручкою. “Дыски” – це гріб, а “кнысами” на Галичині звали попів.
Припущення Найпавера базуються на семантології галицьких говірок та угорської мови, в якій найбільше збереглося слов’янських слів. На думку дослідника, “Слово…” – не фольклорний, а класичний твір, автором якого був галичанин, мешканець Галицько-Волинського князівства, який володів цими мовами. Слова “…начнем же, братья, сказание это от старого Владимира до нынешнего Игоря” вказують на те, що автор був сучасником Ігоря. У ті часи галицький діалект русинської (української) відрізнявся від російської мови початку ХІХ століття, тому й виник літературний фальсифікат.
Радянський дослідник казахського походження Олжас Сулейменов у книзі “Аз і Я” пише про наявність у “Слові…” великої кількості тюркізмів ХІІ століття, що вказує на дипломатичні відносини Русі з тюркськими племенами. Однак учений не наводить жодного прикладу вживання у макротексті російських архаїзмів. Та росіяни вперто вважають “Слово…” своєю літературною пам’яткою навіть попри те, що їхньої держави, Московії, на початку ХІІ століття взагалі не існувало.
У інших країнах інтелектуали також намагаються відвоювати історичну спадщину, заражаючи цим синдромом сусідні держави. Тому культурні кризи макротексту можна розглядати в контексті міжнаціональної конвергенції свідомості. Але це зовсім не означає, що усі підозри про неавтентичність культурних пам’яток правдиві. Щоб видати рукопис за літературну пам’ятку, його автор мав би бути геніальним знавцем старовини. Однак чому він обрав для сюжету саме похід Ігоря? Автор також мав бути досвідченим астрономом, щоб розгадати у “померклім сонці та темряві” затемнення, яке, за підрахунками фізиків, відбулося у тому ж році, що й похід. У підробці автор не міг не спокуситися на точні дати, але їх у “Слові…” небагато. Найбільше з пантелику дослідників збиває язичницько-християнський світогляд пам’ятки. Однак й сьогодні, попри християнську традицію, люди вірять у духів, здійснюють давні ритуали, відзначають язичницькі свята (наприклад, Івана Купала).
Натомість Юрій Канигін вважає, у цього твору є тибетські аналоги, а саме “Слово…” – це гімалайське послання галицькому монаху Тимофію. Концепція Канигіна може бути науковою помилкою, хоча існує версія, що автором “Слова…” був галицький чернець Тимофій, який славився своєю освіченістю та обізнаністю. До того ж у “Слові…” йдеться про об’єднання князів-русичів для порятунку рідної землі від половців та інших ворогів. Тобто власна державотворча концепція з’явилася в українців ще у ХІІ столітті – тоді, коли ні російської мови, ні російської держави ще не існувало.
Доведення автентичності макротексту – лише справа часу. У нових сприятливих умовах література не потребуватиме мотивації, містифікацій буде менше, хоча вони й не зникнуть цілком. Історики та філологи матимуть право оскарження підробок, але безпідставні сумніви дослідників щодо автентичності та стереотипи про літературні пам’ятки, що мають слабку аргументацію, навряд розпалять дискусії про містифікації рукописів.
За нинішніх умов важливо відстоювати свою спадщину та правдиву історію, щоб вони не стали надбанням сусідніх держав. Актуальною під час російсько-української війни залишається державотворча концепція русинів-князів про консолідацію патріотичних національних сил задля перемоги і європейського розвитку країни.
- Кісь Р. Національна ідея // Visnyk the Herald. 1998. Ч.2. 77–78.
- Найпавер К. Чиєю спадщиною є “Слово о полку Ігоревім…” // Альманах Українського Народного Союзу. 2002. С. 168
- Прокопов Д. Національні образи філософічності // Молода нація. 1998.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
