By 
Іронія сучасної російської ідентичності полягає в тому, що її національно-історичне ядро та “цивілізаційний центр” опинилися за межами РФ, а історичні вороги виявилися “співвітчизниками”. Усвідомлення цього незручного факту спричинило чергове переписування російської історії, цього разу — у ще більш абсурдному вигляді.
Переписування історії
Усвідомивши, що їм не вдасться захопити Україну й особливо Київ, російські окупанти почали знову переписувати історію. Цього разу кремлівські цензори прибрали зі шкільних підручників згадки про Київ у текстах про Київську Русь.
Зокрема, у новій редакції підручника “Навколишній світ” для четвертого класу зазначено, що літопис “Повість минулих літ” написав не чернець Києво-Печерського монастиря Нестор, а просто Нестор. Якщо раніше в російських підручниках вказували, що князь Володимир хрестив народ у Києві, то в новій версії написали “у столиці”, щоб не згадувати ненависних “укропів”. Також у попередній редакції книжки йдеться, що “після смерті Олега в Києві став правити князь Ігор”, натомість у нинішній зазначено: “Руссю став правити князь Ігор”.
Ба більше, у підручнику з історії за шостий клас росіяни змінили навіть досі консенсусну дату виникнення Русі. Якщо раніше нею вважали 882 рік, коли Олег, прибувши з Новгорода, закнязював у Києві, встановивши владу над суміжними слов’янськими племенами, то в новій редакції датою виникнення Русі росіяни називають 862 рік — коли вікінг Олег прибув у Новгород — прикордонний маргінес слов’янського світу.
Росіяни не лише переписують підручники, але й готують методичні матеріали, у яких “уточнюють роль Києва в історії Росії” — тобто прибирають згадки про нього. Наступним логічним кроком має стати маргіналізація російської версії історії періоду Київської Русі до меж Новгорода та московських боліт. Росіянам стане недоречно згадувати будівництво величних храмів у Києві, походи київських князів на Візантію, а їхнє правління обмежать новгородсько-суздальськими рамками — кордонами сучасної РФ.
Як росіяни обміняли свою пропаганду на догоду шведам
У своїй ненависті до всього українського росіяни навіть опустилися до перегляду походження назви своєї держави. Є дві популярні теорії утворення назви Русь. Норманська теорія виводить слово “Русь” із назви племені або групи варягів — вікінгів, які прибували на слов’янські землі й встановили тут свою владу. Оскільки влада належала “русі”, то й державу невдовзі почали називати Руссю. Серед популярних аргументів на користь цієї версії є слово “роутсі” (гребці на човнах), яким фіни називали шведів і яке могло потім у слов’ян змінитися на “русь”. А також наявність у Швеції області під назвою Рослаген.
Але російські й радянські історики не хотіли, щоб назва Русь, з якої пізніше московити облудно виводили назву Росія, мала походження від скандинавів — з ворожого Заходу, з яким велася цивілізаційна ворожнеча. Адже тоді виходить, що “вєлікай Расії” дали назву шведи. Тому росіяни почали вважати кращою антинорманську теорію, що виводить назву Русь із назв річок Наддніпрянщини, які течуть біля Києва — Росі, Росави, Роставиці, Роси.
Коли Україна та Київ були їхніми — під владою Російської імперії та СРСР, то ця теорія росіянам підходила й підкреслювала роль слов’ян у створенні назви Русі. У сталінські часи за підтримування норманської теорії навіть могли репресувати. Сучасні російські історики також здебільшого схилялися до слов’янської теорії походження назви Русі, яку вони помилково вважають формою назви їхньої теперішньої держави.
Але з початком війни проти України росіянам довелося зіткнутися з незаперечним історичним фактом, який вони самі пропагували: якщо назва Росія походить від Русі, а назва Русь виводиться від назв річок Наддніпрянської України, тоді назва Росія походить з України!
Не слід дивуватися, що за останній рік дедалі більше російських істориків почали схилятися до того, що ймовірнішою теорією є норманська. Словом, краще вже нехай батьківщиною назви їхньої країни буде Швеція, аби тільки не Україна.
Київ не “матір міст руських”
Століттями російська пропаганда виводила свої цивілізаційні основи з Київської Русі, яку в XIII столітті знищила навала азійських кочівників — монголо-татар. На базі цього імперського міфу сконструйована вся історія Росії, її культурне осердя та духовні “центри сили”, на яких трималася вся історична свідомість росіян.
Однак після розпаду СРСР у росіян виник когнітивний дисонанс і роздвоєння культурно-історичної свідомості: стародавній Київ з усіма “атрибутами російської цивілізаційної ідентичності” (Києво-Печерська лавра, мощі Іллі Муромця, престол давньоруських князів) тепер перебуває за кордоном і вже стає частиною західної цивілізації, “ворожої” православній слов’янській Росії. А запекла відсіч українців і кількість убитих на війні російських окупантів, що вже наближається до двохсот тисяч, чітко засвідчують, що росіянам марно сподіватися на захоплення “матері міст руських” у досяжному майбутньому.
Тож якщо від російської версії історії забрати Київ, росіянам залишаються лише північні окраїни Київської Русі, а також степові кочівники. Мешканці “матері міст руських” відвернулися від Росії в бік західної цивілізації, а от нащадки монголо-татарських кочівників виявилися співвітчизниками — громадянами РФ. Як тепер пояснювати бурятським, калмицьким, башкирським, татарським чи тувинським школярам, які вивчають російську концепцію історії, що князі з нині ворожого Києва були позитивними історичними персонажами, які створювали давньоруську державу, а їхні татарські та тюркські предки — жорстокими варварами, які зруйнували цивілізаційну колиску теперішньої Росії? Тож кремлівській владі довелося переглянути історію та змістити історичні акценти відповідно до нових геополітичних реалій.
Монголо-татарське “благо”
У російській історичній літературі та документальних фільмах почали з’являтися позитивні інтерпретації монголо-татарського ярма в історії Київської Русі. Мовляв, не таке то вже було і ярмо, а монголо-татарське правління в чомусь було навіть “благом”: принаймні був порядок і стабільність, а Київ був розсадником міжусобної боротьби за великокнязівський престол.
Історія на Росії завжди була інструментом пропаганди, тож у нових реаліях, коли Київ уже недосяжний, у Кремлі вирішили по-іншому подавати історію духовних скреп. Російські історики, відчувши імперські настрої начальства, почали конструювати нову історичну концепцію, за якою цивілізаційною колискою РФ вважається вже не лише Київська Русь, а також і Золота Орда. Такі ідеї звучали в працях російських істориків минулого. Гумільов, наприклад, називав утвердження монголо-татарського ярма на Русі “об’єднанням сил Русі й Орди проти католицького Заходу”. Не дивно, що в умовах нової “холодної війни” РФ проти Заходу така концепція набуває все більшої популярності й підтримки влади.
А що з того українцям?
Можливо, дехто в Україні вважатиме, що нова версія історичного абсурду росіян навіть корисна для нас. Адже зрозумівши, що їхні “центри цивілізаційної ідентичності” розташовані вже не на київських пагорбах, а в азійських степах, росіяни, можливо, нарешті відчепляться від України?
Проте навряд чи зміна російської історичної міфології призведе до зменшення зазіхань на території сусідніх країн. Навіть ставши “ісконними монголо-татарами”, росіяни можуть заявити, що 13 областей сучасної України колись входили до Золотої Орди — “колиски й матері” Російської Федерації.
