Руйнуємо міфи: Богдан Хмельницький

Руйнуємо міфи: Богдан Хмельницький
Його іменем названі міста, вулиці і проспекти, кораблі й ордени, його портрет прикрашає п’ятигривневу купюру, погруддя встановлені ледь не у кожному українському містечку, він є героєм романів, опер, віршів та пісень, а чи не найбільший панегірик співають йому шкільні підручники з історії, виховуючи дітей на усталеному образі. Ким ж насправді є Богдан Хмельницький – героєм чи зрадником? І чи все у його постаті є таким однозначним?

У 2008 році на російські екрани вийшов цикл програм “Имя Россия”, яким передувало голосування на вибір важливих для країни персон. На “планетарному” проекті, як не дивно, не знайшлося місця ні В. Путіну, ні Д. Медвєдєву, зате серед 500 великих росіян опинились київські князі: Олег, Ольга, Святослав, Володимир Хреститель, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах; монах Нестор Літописець та багатьох інших українців, з якими росіяни пов’язують свою славу та древнє історичне коріння. Увійшов до рейтингу й гетьман Богдан Хмельницький, хоча у тому, що цього діяча кремлівські пропагандисти внесли до переліку 500 великих росіян немає нічого дивного. Генетичну природу, як й імперське мислення, змінити важко, або й зовсім неможливо. На сайті проекту Хмельницького описують як у “старі добрі часи” царського поневолення України: “Великий русский среди малороссов. […] Добился воссоединения Малороссии (Украины) с Россией (1654). Возглавил Переяславский совет в 1654, который торжественно подтвердил этот акт”.

До прикладу ще один опис гетьмана з п’ятдесят дев’ятого тому “Большой советской энциклопедии” за 1935 рік: “Богдан Хмельницький – політичний діяч середини XVII ст. в Польщі i Україні, ім’я якого пов’язано з найбільшою селянською війною на Україні, що називалася в дворянсько-буржуазнiй iсторiографiї “хмельниччиною”, зрадник i лютий ворог повсталого українського селянства… 1651 року Хмельницький відправив послів у Москву для переговорів про союз з Московською державою стосовно протекторату останньої над Україною, визнавши ще раніше протекторат Туреччини. Переговори з Москвою тривали три роки i завершилися у 1654-му відомим Переяславським договором, який був спілкою українських феодалiв з росiйськими, i по сутi юридично оформив початок колонiального панування Росiї над Україною”.

На противагу кремлівськім панегірикам, українська всенародна “вдячність” керманичу національно-визвольної боротьби згадується у народній пісні “Бодай тебе, Хмельниченьку, перва куля не минула, а друга устрелила, у серденько уцілила”. Ба більше, нищівну критику діяльності Хмельницького висловлює й Тарас Шевченко у низці своїх творів.

Визвольна війна українського народу проти Польщі з самого початку була приречена на поразку, бо її очолив неетнічний українець. Будучи поляком, Богдан Хмельницький не тільки визнавав зверхність Польщі над Україною, але й сам тривалий час жив при дворі польського короля Сигізмунда-ІІІ. У 1646 році Хмельницького королівським указом призначено Генеральним писарем до реєстрового козацького війська під орудою прихильних до Польщі наказного гетьмана Караїмовича та осавула Івана Барабаша.

Історичні події свідчать про те, що Хмельницький очолив боротьбу українського народу не для здобуття незалежності України, а щоб стати коронним гетьманом й помститись за особисті приниження. Після грандіозних перемог над поляками, зокрема на Жовтих Водах, під Корсунем, Старокостянтиновим, Пилявою та у Львові, Хмельницький зупинив тріумфальний поступ українського 80-тисячного війська (та 4-тисячної кінноти татар) на кордоні з Польщею. Однак тієї ж осені 1648-го гетьман, маючи можливість водночас розгромити польську армію, захопити столицю та вирішити “українське питання”, обмежився лише викупом зі Львова й укладенням перемир’я під Замостям. Ба більше, Хмельницький засвідчив перед тодішнім польським королем Владиславом-ІV про свою прихильність до польської корони. Та й у 1649 році гетьман, маючи 300-тисячне козацьке військо та 10-тисячну татарську кінноту, уклав Зборівську угоду з поляками не під тиском якихось обставин, як це розлого описують його прихильники (наприклад, зрада кримського хана), а цілком свідомо, послідовно здійснюючи свої наміри.

Та все ж відправним пунктом у визначенні “свій-чужий” й досі залишається Переяславський договір 1654 року про “об’єднання України і Росії”, хоч науковими аргументами не раз спростовувалась легенда про добровільне входження України до складу Московської держави як вияв “споконвiчної мрiї” про “возз’єднання” Русi. Московський напрямок дипломатiї Богдана Хмельницького мав такий самий змiст, як i турецько-кримський, шведський, семигородський тощо. Основним завданням української полiтики того часу був пошук сильного вiйськового союзника у боротьбi з Рiччю Посполитою за об’єднання всiх етнiчних українських земель у державно-адмiнiстративному устрої Вiйська Запорозького.

Та не всі козаки, сотники і полковники підтримали думку про “братню дружбу двох народів”. Письменниця Олена Апанович у книзі “Україно-Російський договір 1654 року. Міфи і реальність” писала: “Категорично не прийняв ідеї Переяславської ради полковник Іван Богун, якого вважали після Богдана Хмельницького козацьким стратегом номер один. Коронний обозний Андрій Потоцький писав тоді до короля так: “Богун із тих козаків, для яких найвища державна рація – щоб не бути ні під вашою королівською милістю, ні під царем”. Іван Богун гідно й упевнено обстоював свою позицію як обранець козацтва. Інтереси ще не створеної держави були для нього понад усе.

Схоже на те, що в історії, як і в шкільних підручниках, не все так однозначно. Існує й інший бік медалі, який, на жаль, не завжди перевертають для оглядин. Можна було б дати їй спокій, якби не односторонній ідеологічний епатаж, пов’язаний з минулим українських “героїв”, та неодностороння ідеалізація “українсько-російської дружби”, за якою річки крові та море сліз. Залишається лише сподіватись, що жахливе геополітичне сьогодення зрештою змусить по-іншому оцінити наші історичні “надбання”.

2 Comments

  • Мирон , 10 Липня, 2020 @ 6:42 pm

    “Українське товариство охорони пам’яток історії та культури Рівненської області” на своєму сайті оприлюднило дослідницькі карти Берестецько-Мізоцької битви, які були виконані її членами для фільму “Берестечко. Битва за Україну” (частина 1).
    Мета оприлюднення карт – стимулювання дослідницьких та археологічних робіт на місці другого етапу битви під Мізочем, та запобігання діяльності чорних археологів на полі битви.

    Бо відомо – під Мізочем, при оранці, люди неодноразово знаходили кулі, монети, елементи зброї та військової амуніції 17 століття. 
    Там же, в різних місцях, розміщені давні примогильні козацькі кургани.
    Товариство ввжажає, що захист історичного місця битви, збір археологічних свідоцтв, увіковічнення пам’яті українських героїв, то справа державна і громадська.
    А місце події, в майбутньому, бесперечно має стати туристичною принадою України.

    Матеріал “Карти до фільму «Берестечко. Битва за Україну» (частина 1)” розміщений на сторінці – 
    http://rodovid.rv.ua/karti-do-filmu-berestechko-bitva-za-ukrayinu-chastina-1/

  • Богунівець , 8 Липня, 2021 @ 2:50 pm

    Фільм “БЕРЕСТЕЧКО. БИТВА ЗА УКРАЇНУ”, який руйнує міфи.
    Варто подивитись дві частини і виступ авторів:
    1. “Берестечко. Битва за Україну (частина 1)” –
    https://www.youtube.com/watch?v=q5_y01aGQe0
    2. “Берестечко. Битва за Україну (частина 2)” –
    https://www.youtube.com/watch?v=4wajqEgQE6M
    3. Автори фільму “Берестечко. Битва за Україну” про фільм –
    https://www.youtube.com/watch?v=WSXJFDH23d4
    Дискусія про фільм.
    Відповіді авторів фільму історику Юрію Мицику.
    Стаття “Знущання над історією України тривалістю у триста років” –
    https://site.ua/svyatoyar.ros/29865-znuschannya-nad-istorieyu-ukrayini-trivalistyu-u-trista-rokiv/

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ