By Вагому роль у релігійній культурі IV – III тисячоліття до н.е. відігравали кола (кромлехи та хенджі) з каменів, дерев’яних колод або землі, які фактично виконували ту ж функцію, що й кургани проходження. В особливі дні у моменти сходу та заходу Сонця, Місяця, зірок у середині цих сакральних структур зосереджувався пучок світла, що означало священне поєднання енергетики Землі з енергіями вищого небесного світу. З допомогою кам’яних та земляних кіл давні люди, які усвідомлювали Землю як живу істоту, що перебуває у тісному зв’язку з іншими складовими світу, намагались краще відчути енергії Всесвіту і покращити енергетичну матрицю певних територій.
І кам’яні, і земляні кола утворювали штучну лінію горизонту. У земляних колах, у місцях, які вказували на точки сходу і заходу Сонця в дні сонцестоянь, були проходи, а у кам’яних такі місця позначали камені. Особливо багато хенджів було зорієнтовано на Сонце у дні зимового та літнього сонцестоянь, весняного та осіннього рівнодень. Якщо жрець стояв посередині кола на світанку чи на заході сонця, він бачив світило над визначеним каменем або між двома визначеними монолітами. Найважливішим сакральним моментом вважалась мить, коли сонячний диск своїм нижнім краєм торкався лінії горизонту.
Сьогодні досліджено набагато більше кам’яних неолітичних сакральних кіл, ніж земляних. Найдавнішим земляним колом V тисячоліття до н.е. вважається Гозекський круг. Його виявили у 1991 році з літака у Центральній Німеччині на землі Саксонія-Ангальт. У 2002 його дослідили вчені Галле-Віттенберзького університету.
Гозекський круг складався з 4 концентричних кіл, кургану, рову і двох дерев’яних палісадних кілець, в яких було зроблено 3-є воріт, відкритих на північ, південний схід і південний захід. Два південних проходи позначають точки сходу і заходу Сонця у день зимового сонцестояння. Стоячи у центрі кола в цей день, через них можна бачити схід і захід Сонця. При розкопках Гозекського круга були виявлені сліди ритуальних вогнищ, кістки тварин і людей, а біля південно-східного проходу – безголовий скелет, можливо, результат жертвоприношення. Фрагменти кераміки, на яких збереглись два види лінійних візерунків, свідчать, що ця структура була зведена представниками культури накольчастої кераміки (спадкоємицями культури лінійно-стрічкової кераміки), яка існувала на території Австрії, Чехії, Польщі та Східної Німеччини в 4 600 – 4 400 р. до н.е.[1]
Одним з найдавніших кам’яних кіл вважається розташоване на території південного Єгипту, в глибині пустелі, коло Набта Плайя, яке датується 4 500 р. до н.е.[2]
Нині ця пам’ятка розташована у серці Нубійської пустелі, але колись клімат тут був більш вологим, тому у цій місцевості жили люди. У своєму повідомленні про знахідку в 1998 році професор Південного університету Ф. Вендорф та його колега-астроном, професор університету штату Колорадо М. Мелвілл писали, що “…у центрі мегалітичної конструкції, яка має форму кола, вертикально стоять п’ять кам’яних мегалітів майже триметрової висоти”, і що вони були для астрономічних спостережень. “Вертикальні стовпи у центрі круга є візирами Сонця під час літнього сонцестояння. Якщо з’єднати прямою лінією один з центральних мегалітів з двома кам’яними блоками, розташованими на відстані однієї милі, то ця лінія вкаже напрямок захід – схід. Ще дві лінії, проведені через інші подібні камені, визначать напрямок на південний схід і південний захід”.[3] Навколо центральної частини споруди розміщується ще 30 її частин, а під нею, на глибині 4 м, знайдено вирізьблений на камені рельєф, що підтверджує сакральність структури.
Американський фізик Томас Брофі довів, що 6 центральних мегалітів Набта Плайя позначали точки геліокального сходу шести найважливіших зірок сузір’я Оріона (Аль-Нітам, Аль-Нілам, Мінтака, Бетельгейзе, Баллатрікс і Мейсса), коли вони підіймалися з-за обрію разом з вранішнім сонцем у день літнього сонцестояння 4 900 – 4 500 р. до н.е. Коли Томас Брофі порівняв відстані між мегалітами та між означеними зірками, взятими з астрономічного каталогу, то дійшов висновку, що вони прямо пропорційні: 1 метр на землі між каменями відповідав відстані 0,799 світлових років між зорями сузір’я Оріона.[4]
На території Португалії найбільшими кромлехами є мегалітичні структури Альмандрес (Almandres) та Монсараш (Monsaraz або Mon Xares), розташовані на одній лінії з курганом Замбул’єро.
Структура Альмандрес датується 4 000 р. до н.е. і вважається найстарішим у Європі подвійним колом з 92 менгірів (рис. 3), позначених подвійними концентричними кругами (знаками подвійного кромлеха), заглибленнями та спіралями (знаками накопичення і розгортання земної та сонячної енергетики). Дослідники вважають, що одне коло Альмандреса було пов’язане з весняним, а інше – з осіннім рівноденням.[5] За 1 км на схід від нього розташований менгір, вирівняний на сонце у день зимового сонцестояння.
Структура Монсараша, як показали дослідження доктора Пиреса Гонсалеса, була зведена 4 000 – 3 000 р. до н.е. Вона була чотирикутником, який складався з 55 менгірів висотою 1,2 – 1,5 м та семиметрового менгіру у центрі (рис. 4).[6]
Подібну роль священних орієнтирів на Сонце або на весняний повний Місяць виконували і одиночні менгіри. Одними з найдавніших є залишки 50 менгірів, виявлених у Португалії, в області Каштелу де Віде. Вони були поставлені на підвищеннях таким чином, щоб з одного менгіру було видно інші. Найвищим з них є менгір Меада (“постійний камінь”) висотою 7 м, діаметром 1,25 м (рис. 5), вирівняний по повному Місяцю, який освітлює кінчик менгіра. Подібну функцію, пов’язану з циклом Місяця, що тривав 18,6 сонячних років, виконував менгір, який перекривав камери у гробницях Табль де Маршан, Гавріні та Ер Венгле.
[1] https://ru.wikipedia.org/wiki/
[2] http://mound.io.ua/s1189885/kromleh_nabta_playya www.ancient
[3] http://www.ezoclub.org/allmat/astroarheology/127-cromlechs/781-nabtaplaya
[4] http://mound.io.ua/s1189885/kromleh_nabta_playya
[5] http://www.ancient-wisdom.com/portocromleqdosalmendres.htm
[6] http://www.ancient-wisdom.com/portomonsaraz.htm
