By 
Ця неймовірна історія трапилася в Одесі 1971 року. Наближався ювілей – 30-річчя оборони Одеси. На Одеській студії знімали до цієї дати художній фільм про захисників міста. Сценарій замовили 1969 року поетові Григорію Поженяну, учаснику тих подій. Студія вже двічі працювала з ним: в 1959-му за його сценарієм зняли “Спрагу” (про ту ж таки оборону Одеси), а в 1966-му він поставив як режисер за власним сценарієм фільм “Прощавай” (про визволення Криму 1944 року).
Новий сценарій Поженян назвав “Оборона”. Перший варіант, обговорення, поправки, другий варіант, затвердження в інстанціях – на це пішов рік. У 1970-му фільм узявся ставити режисер Вадим Лисенко. Зважаючи на важливість теми, “нагорі” затвердили фантастичний кошторис – 900 тисяч рублів. Майже втричі більший, ніж звичайні бюджети Одеської студії!
Натомість Лисенко постав перед складним завданням: знайти акторів, зовнішньо схожих з реальними прототипами. Адже адмірали, генерали, дивізійні комісари, партійні функціонери, які керували обороною, діятимуть у фільмі під справжніми прізвищами, тож подібність має бути максимальною!
В Одесі необхідних артистів не знайшли. Режисер разом з асистентом Леонідом Маком, взявши архівні фотографії прототипів, вирушили до Києва, Москви, Ленінграда. Саме в Ленінграді асистент, вкотре роздивляючись світлини, зауважив, що другий секретар Одеського міськкому Наум Гуревич, який у 1941-му керував підпіллям, надзвичайно схожий на його приятеля – поета Йосифа Бродського. Мак свого часу навчався в Ленінградському університеті, віршував, а тому добре знав місцевих літераторів. Запропонував Лисенкові познайомитися з письменником.
Бродський на той час перебував у конфлікті з радянською владою: його вірші широко ходили у “самвидаві”, друкувалися у “тамвидаві”, він тричі побував у тюрмі, його двічі мордували в психушці тощо. Це, однак, не зупинило режисера, і за кілька днів Мак привів до готелю опального поета.
Гість виявився справді неймовірно подібним на Гуревича – знімати можна взагалі без гриму. “Стояла дуже холодна зима, а Бродський прийшов в легкому плащі, – згадував Лисенко. – Я не міг не звернути на це уваги, як і на взуття, яке було не за сезоном. Зрозумів, що грошей у нього немає”. Так, поет потребував заробітку, але не поспішав пристати на пропозицію зіграти у фільмі – захотів спочатку почитати сценарій. І лише переконавшись, що його роль не надто заідеологізована, згодився.
Худраді кіностудії режисер сказав, що на роль Гуревича знайшов студента, випускника театрального інституту в Ленінграді, це його перша роль у кіно. Проби сподобалися, і Бродського затвердили одним з найперших.
На зйомки він приїхав у лютому 1971-го. Про те, що у фільмі зніматиметься “той самий Бродський”, на студії знали тільки троє: Лисенко, Мак і оператор Леонід Бурлака. Розрахунок був на те, що Бродський – поширене прізвище. А щоб нічого не розкрилося, режисер поселив поета не в студійному гуртожитку, а в майстерні художника Льва Межберга.
Леонід Бурлака згадував: “Бродського гримувати під Гуревича майже не довелося, хіба що голову наголо поголили. Учасники оборони Одеси, які особисто знали Гуревича, стверджували, що подібність між справжнім секретарем міськкому і кінематографічним – стовідсоткова”.
Поет виявився здібним актором. До речі, одного дня, коли був вільним, зіграв у масовці німецького офіцера (збереглося фото: він у німецькій формі). Але поза студією поводився вкрай необережно – відвідував вечірки у знайомих митців, читав там вірші, дискутував тощо. Звісно, про його перебування в місті й мету приїзду дізналися спецслужби.
Результат не забарився. У березні на студію зателефонували з Держкіно УРСР і наказали негайно показати їм весь відзнятий матеріал. До Києва вирушили режисер і оператор. Але виявилося, що перегляд був формальністю – кіноурядовці ще до приїзду одеситів були в курсі щодо виконавця ролі Гуревича. Звеліли якнайшвидше випровадити Бродського з Одеси і перезняти всі кадри за його участю.
Лисенко заперечив: це ж сотні метрів плівки, актори роз’їхалися, фільм не встигне до ювілею. Бурлака додав, що декорації, в яких знімали ті сцени, повністю знищені (насправді фільмували без спеціальних декорацій в будинку, де 1941-го містився міський штаб оборони). Але кінематографістам вказали на “невідповідність між важливими політичними задачами фільму і неблагонадійністю невідомого поета”. Аргументи не працювали – рішення було ухвалено заздалегідь. Режисер поскаржився до ЦК КПУ. Відповіли: не перезнімете – закриємо фільм!
Бродському купили квиток до Москви (він попросив саме туди, а не до Ленінграду). Своєму товаришу Євгенію Рейну прокоментував коротко: “Дізналися в Києві, що я у них знімаюся, ну і вломили студійному начальству”.
Але як знову зібрати акторів з різних міст з огляду на їхню завантаженість у театрах та інших кінокартинах? “Ми порадилися з Вадимом, – розповідав Бурлака, – і вирішили обдурити начальство”. Таємно ухвалили перезняти тільки крупні плани. А середні й дальні залишити – ніхто й не помітить.
Замість Бродського запросили актора Миколаївського драмтеатру ім. Чкалова Олександра Тартишникова. “Я теж дуже був схожий на Наума Павловича Гуревича, – пояснював він згодом, – кажуть, навіть більше, ніж Бродський”. В грудні 1971-го здали кінокартину під назвою “Потяг у далекий серпень”.
4 червня 1972-го, напередодні візиту в СРСР президента США Ричарда Ніксона, радянська влада видворила Бродського з країни. А 28 серпня відбулася прем’єра фільму. Якби дізналися, що на екрані присутній “зрадник Батьківщини” (так називали емігрантів), ще й в ролі керівника підпілля, режисерові та всій студії було б непереливки… Хай там як, нині у забутій стрічці Одеської кіностудії можна побачити нобелівського лауреата.
