By 
У неформальному спілкуванні поміж людьми кружляє чимало словосполучень і афоризмів, де центральним є слово “село”. Щоправда, здебільшого вони мають іронічний чи і знущальний характер: “село – колиска України”, “село і люди”, “село і німці”, “село зачухане” тощо. Зараз є підстави для введення в обіг нового вислову – “село і вірус”. Але, на відміну від попередніх, він викликатиме радше тривожні відчуття.
Нещодавно в інтернеті поширили відеозапис, на якому жінка, яка начебто принесла вірус на Буковину, у розпачі благає односельчан не палити її хату і не завдавати шкоди її родичам. Можливо, це найбільш кричущий наразі, але вже не єдиний приклад того, наскільки перелякане село може бути непрогнозованим та навіть небезпечним.
Не таємниця, що частина “осілих” селян звинувачує своїх односельчан-заробітчан у поширенні зарази, а тому поводиться з ними неприязно. Ще з більшою підозрою й нехіттю багато селян ставляться до гостей із міст, які приїхали в села, щоб пересидіти карантин на природі. Село справді боїться.
Мешканців сіл можна зрозуміти. Скажімо собі чесно, у нашій державі вони завжди були принижені й незахищені, обмануті й обікрадені. У багатьох селах навіть примітивні медпункти померли разом із колгоспами. Викликати “швидку” з райцентру вдається нечасто, та й то не факт, що доїде – доріг же немає. Усі теж знають, що доступні в містечкових аптеках ліки – це здебільшого підробки, які в кращому випадку дають ефект плацебо, покращення через самонавіювання, а в гіршому шкодять здоров’ю. І ситуація тим гірша, чим далі в ліс, чим вище в гори.
Держава з самого початку самоусунулася від розв’язання проблем села, залишивши селянам тільки політичні обіцянки і господарський визиск. Попівські “кàзаня” вже давно ні від чого не є помічними. Мольфарі й характерники повимирали, а знахарів залишилося зовсім обмаль – лише для фольклору. “Народництво” серед нової української інтелігенції (здебільшого сільського походження) зовсім не в моді, як і “хлопоманство” серед міського панства. Де ж їм шукати допомоги? Хоч би й теоретичної – щоб хтось пояснив, заспокоїв, порадив.
От і шукають в інтернеті чи виглядають в телевізорі. А там відомо що: “жирафа народила слоненя”, “нелюд зґвалтував, убив і з’їв”, “депутата піймали з вантажівкою доларів, але йому за це нічого не буде”; ну і з позитивних новин – “партія готує продуктові посилки для бідних, очікуйте, не перемикайтесь”. А потім вони ретранслюють усе це у формі чуток. Водночас сільська школа та церква вже давно тільки поглиблюють стереотипи і забобонність. Що ще потрібно, щоб селянин і надалі залишався затурканим, упередженим, ну і, звісно, переляканим?
Ситуація українського села як була, так і залишається драматичною зі схильністю до трагізму, особливо під час кризи. Однак до трагедії доходити не мусить. Навіть навпаки – цю кризу вартувало б використати для того, щоб дати селу шанс на нове життя. Так само, як на шанс сподіваються всі, хто чи бажав би удосконалення механізмів державного управління, зміцнення сфери культури, покращення систем освіти та охорони здоров’я.
Які інвестиції в майбутнє мало б зробити село для свого ж блага, тобто для підвищення безпеки і добробуту? Не скажу тут нічого нового. Потрібно розвивати альтернативні джерела енергії, бо газ завжди буде ризиковним ресурсом, дрова з лісу колись таки закінчаться (через ті чи інші причини), а стовпи з електропроводами одного разу впадуть, і ніхто їх вже не буде підіймати. Великі земельні латифундії селянам не світять, отже, потрібно раціонально використовувати присадибні ділянки та наділи для ведення особистого господарства: агротуризм, екологічна високоякісна продукція, чисте довкілля. А для цього, зрозуміло, найперше потрібно подолати антисанітарію, припинити скидати сміття у яри чи річки, а також дбати спільними зусиллями про присілкові дороги. І нарешті треба зрозуміти, що інтернет і мобільний зв’язок є неоціненним ресурсом для реклами і продажу своїх товарів та послуг, а ще для здобування цінних знань.
Це, звісно ж, не якісь байки чи фантазії, бо бачимо як це діє в Австрії чи Швейцарії, а також у Польщі, Чехії й Угорщині. Що робити – відомо. Питання тільки в тому, хто про це розповів би нашим селянам, а ще й допоміг би їм. І не лише з гуманітарних міркувань, але й з чисто прагматичних: щоб ми, люди з міста, не боялись їх, а вони – нас, особливо у часи криз.
