“Серж із Києва. Українець до кінця”.

“Серж із Києва. Українець до кінця”.
Сучасники називали його “богом танцю” та “добрим генієм балету XX століття”. Він жив і творив у Парижі і зробив для французького балету стільки, що його ім’я назавжди залишиться в історії світового мистецтва. Його малював великий Пікассо, а легендарний де Голль нагородив орденом Почесного легіону. Він очолював трупу Паризької Гранд-опери понад 30 років, здійснив близько 200 постановок, був президентом Всесвітньої ради танцю ЮНЕСКО та Французької академії балету, ректором Паризького інституту хореографії і професором Сорбони. Його звали Сергій Лифар, і усе життя він мріяв повернутись на батьківщину, в рідний Київ.

Сергій Лифар народився в Києві 2 квітня 1905 року в українській дворянській родині, яка мала глибоке козацьке коріння. Щоліта хлопчик відпочивав у маєтку свого діда по матері Василя Марченка. Згодом у далекій Франції він згадував, як дідусь часто розповідав про героїчне минуле України і показував “пожовклі, вицвілі грамоти з восковими печатками, що ними нагороджували Лифарів українські гетьмани та кошові отамани великого Війська Запорізького”. Тут він брав участь у сільських святах та народних гуляннях. Величезне враження справили на хлопчика аматорські гумористичні вистави, до яких були залучені селяни-актори.

Вдома, в рідному Києві, талановитий, музично обдарований хлопчик співав у хорі Софійського собору, вчився гри на скрипці та фортепіано. А любов до танцю привела 14-річного Сергія до балетної студії Броніслави Ніжинської. Втім спершу до балетного класу гімназисти вирішили зайти просто, щоб подивитись на гарненьких панянок. До студії він вступав тричі. На жаль, його перша вчителька не лише не зуміла розгледіти талант хлопця, але й зробила все, щоб у Сергія назавжди зникло бажання танцювати. “Ніколи, чуєте, ніколи Лифар не стане провідним танцівником чи навіть просто солістом!” Та хлопець терпів насмішки, глузування і працював, як одержимий. Втім, чому, як? У місті, розтерзаному війною, попри  “довгі місяці  безперервних кошмарів…”, коли в Києві “випалювались цілі квартали, і ньому лилась кров – кров, кров, кров ручаями, потоками”, попри голод, працю за ради шматка хліба лісорубом, арешт більшовиками діда, він і далі був одержимий мрією стати танцівником.

Коли Ніжинська емігрувала до Парижа, Сергій кілька місяців займався самостійно, старанно шліфуючи техніку. Згодом педагог, що на той час уже працювала із відомою трупою Дягілева, запросила до своєї трупи декількох своїх київських учнів, серед яких і Лифаря. З неймовірними пригодами юнак добирався до столиці Франції майже без грошей. Про його неймовірні пригоди на шляху до Парижа можна зняти пригодницький серіал. Почнімо з того, що аби вибратись за кордон, Сергій був змушений скористатись послугами контрабандиста, потрапив до в’язниці у камеру з хворими на тиф і чотири доби простояв на ногах, щоб не заразитись, стрибав на ходу із поїзда. А потім, коли був змушений таки повернутись до Києва, ЧК люб’язно запропонувало йому дозвіл виїхати за кордон в обмін на “певного роду” послуги. Сергій відмовився і знову спробував, на цей раз вдало, перейти кордон нелегально. Великий Дягілєв одразу зумів побачити потенціал молодого танцівника “Лифар чекає власної слушної години, щоб стати новою легендою, найпрекраснішою з легенд балету”. І уже незабаром Сергій став провідним солістом трупи. Паризькі балетомани тепер уже ходили “на Лифаря”.

Після смерті Дягілєва, трупа розпалася, а двадцятип’ятирічного (!) Лифаря запросили очолити балет основного театру Франції – Гранд Опери (палац Граньє).

“На жаль, пане посол, я надто люблю гниле”

Про геніального танцівника дізналися і в СРСР. За рекомендацією Максима Горького Сталін через посольство СРСР у Франції запропонував Лифарю повернутись на батьківщину та “узяти в руки весь хореографічний радянський фронт”. “Нам потрібні такі люди, як ви, – сказав посол Сокільников відомому хореографові. – Що ви робите в цій гнилій Європі, з її декадентським мистецтвом?”. “На жаль, пане посол, я надто люблю гниле”, –  відповів Лифар.

Потім ходили чутки, що 1943 року НКВС скерував до Парижа співробітника органів – якогось Нізерадзе, щоб “прибрати Лифаря”.  Відомий танцівник саме працював над постановкою балету “Шота Руставелі”. Та побувавши на репетиції балету,  заснованого на грузинському фольклорі ХІ століття, “посланець”, грузинський князь, розплакався і кинувся обіймати балетмейстера.

Уже не за чутками, Лифаря засудили до страти члени французького Руху опору, звинувативши у співробітництві з фашистами, а після визволення Франції на нього завели судову справу за колабораціонізм. “Франція була моєю другою батьківщиною. Єдиний спосіб не дати вивісити свастику над палацом Гарньє ­– негайно змусити його функціонувати. Я дав згоду”, – пояснював свій вчинок Лифар. Адже коли улітку 1940 року фашистські війська увійшли в Париж то зайняли усі державні будівлі, що не використовувались за призначенням. Така доля чекала б і приміщення театру, якщо б він не функціонував. 

Лифар залишив Францію, оселився в Монте-Карло,  де в 1944-47 рр. сформував та очолив балетну трупу. Та невдовзі французьке правосуддя реабілітувало митця, і Лифар з тріумфом повернувся до Парижа.

“Я – українець і цим пишаюся”.

От тільки повернутись на Батьківщину, йому так і не судилось. Україна, Київ до кінця життя залишилися світлою мрією Лифаря. “Навіть прекрасний, блискучий Париж не зміг примусити мене, киянина, забути мій широкий, величавий Дніпро”, – говорив він. Коли, вручаючи орден Почесного легіону, Шарль де Голль вкотре запропонував йому стати громадянином його країни, Лифар відповів: “Я – українець і цим пишаюся”. Він так і залишився “персоною без громадянства” – не міг зректися свого коріння, предків, землі, де народився. Вже покинувши роботу в театрі, він якось  прийшов до Гранд-Опери у вишиванці, а потім поділився найзаповітнішою мрією: “Хочу повернутися в Україну. Проте вдома мене, на жаль, ніхто не знає, а у Франції – забули”.

У 1958 балетну групу Гранд-Опери запросили на гастролі до Радянського Союзу. Здавалося, що мрія Лифаря нарешті збудеться. Але під час посадки в літак у його документах знайшли помилку і трупа полетіла до Москви без нього. Потім Серж з гіркотою дізнався, що його ім’я навіть не згадувалося в афішах. Лише 1961 року у якості почесного гостя Першого міжнародного конкурсу молодих артистів балету в Москві він перший і єдиний раз побував на Батьківщині.  Дивовижно, але йому вдалось інкогніто  приїхати до Києва та відвідати могили рідних.

І сказав їм: “Це я, ваш Сергій… Я танцював у всьому світі, але ви, найближчі люди, ніколи не бачили цього…”

“Я знову побачив Київ, який істотно відрізнявся від моїх спогадів, але так само купався в м’якому світлі, знову відчув пряний запах фаршированих баклажанів, пекучий смак горілки, від якої, як то кажуть, хочеться танцювати.

Я знову побачив рідний дім. Він виглядав похмуро. Темні сходинки. У моїй пам’яті воскресає мама – не святкового вечора, коли вона була така красива, у вінку із квітів, у намисті і вишитій сорочці, а під час прощання, коли усміхається крізь сльози, а я йду назустріч своїй долі. Її, як і батька, забрала холера. Я побував на кладовищі, де вони спочивають поряд. Кладовище запущене: нескінченний пустир, на ньому я відшукав дві могили. Від гіркоти і болю я впав на коліна. І сказав їм: “Це я, ваш Сергій… Я танцював у всьому світі, але ви, найближчі люди, ніколи не бачили цього…”

Останні роки життя Серж Лифар прожив у Лозанні, де й помер 15 грудня 1986 року. На могилі пам’ятник – Ікар із піднятими руками-крильми, що прагне злетіти в небо. На постаменті скромний напис: “Serge Lifar de Kiev”.

У передсмертній записці до дружини, він підписався “Серж із Києва. Українець до кінця”.

Ксенія Зданєвська

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ