By 
Більшість російських міфів про Крим народилася впродовж останніх трьох десятиліть. У радянські часи можна було почути лише про “Микитку, який віддав Крим напідпитку”. Говорилося це обережно, виключно серед своїх, переважно жартома. Мовляв, 1954 року тогочасний керівник СРСР Микита Хрущов підмахнув указ про передання Кримської області до складу УРСР, перебуваючи в нетверезому стані, не читаючи документа й не розуміючи, що робить.
Ніхто при цьому не замислювався, що в такому разі якийсь агент (чого? кого?) мав би таємно підготувати текст указу й підсунути захмелілому шефу на підпис… Натомість така інтерпретація одержання Україною Криму добре вписувалася в обойму популярних анекдотів про Микиту Хрущова, такого собі дурника й пустомелю, який то кукурудзу наказав саджати скрізь, навіть у тундрі, то намагався “наздогнати й обігнати Америку”, то в ООН лупив черевиком по трибуні.
Звичайно, наступники “дорогого Микити Сергійовича” — Леонід Брежнєв і Ко — охоче підтримували такий образ попередника, якого самі ж скинули з трону. Логіка зрозуміла: якщо країну очолював пустодзвін, то, виходить, вони правильно зробили, відправивши його на пенсію.
Після 1991 року, коли Україна нарешті здобула незалежність, акцент у байках про колишнього вождя СРСР перемістився на Крим. Адже півострів став для росіян закордоном, тож тепер вони не могли пояснювати його належність іншій державі виключно глупством нерозумного політика.
З’явилися нові мотиви, якими нібито керувався Хрущов. Етнічний: вирішив підсилити Україну, оскільки сам був українцем. Сімейний: у такий спосіб зробив подарунок дружині-українці Ніні Кухарчук. Ювілейний: віддав півострів Україні з нагоди святкування 300-річчя Переяславської ради. Тобто чортів “хрущ” мав прихований особистий інтерес.
Але найбільш продуктивною для подальших фальсифікацій виявилася така байка: віддав Крим на власний розсуд, ні з ким не порадившись. Це така собі тверезіша версія міфу “підписав на підпитку”, яка, однак, надавала можливість зробити далекоглядні висновки: мовляв, передавання відбулося з порушенням юридичних норм, а тому є незаконним. Або: усе зробили без згоди Росії (оце путінське “нас не запитали”), тому, знову ж таки, порушили закон. Ну а як порушили, то Крим юридично й не виходив зі складу Росії.
Усе це, звісно, повна маячня. Достатньо нагадати, що Хрущов був етнічним росіянином; дарувати острови чи маєтки своїм дружинам і коханкам — стиль скоробагатьків 1990-х, але аж ніяк не партійних вождів 1950-х; Крим потрапив до складу України на підставі рішень трьох парламентів — РРФСР, УРСР та СРСР (саме в такій черговості!) — та внесення змін до трьох конституцій відповідно.
І на жодному з тих документів підпису Хрущова, до речі, нема.
З усіма такими міфами в Україні вже давно розібралися — навряд можна знайти співгромадян, які серйозно поставилися б до подібних розумувань. Але є одна вигадка, яка виявилася напрочуд живучою.
Ідеться про Севастополь. А точніше — про дуже популярне в нас словосполучення “Крим і місто Севастополь”. Ми майже не замислюємося над тим, що цю неїстівну страву виготовили російські пропагандистські кухарі.
Було так. У 1993-му Верховна Рада Росії самочинно проголосила Севастополь російським містом, відтоді наче гриби після дощу почали з’являтися в їхніх ЗМІ публікації про те, що Севастополь станом на 1954 рік нібито не входив до складу Кримської області. А звідси висновок: передавання області Україні не стосувалося Севастополя. Він, отже, залишився російським.
Насправді кремлівські пропагандисти жонглювали історичними фактами різної достовірності з конкретною метою — протиставити у свідомості широких мас півострів Крим (український) і Севастополь (нібито російський). Ключове слово — “протиставити”. Саме це місто розглядали як своєрідний плацдарм для майбутнього повернення всього півострова. Тим більше, що Севастополь після 1991 року хоч і перебував у складі України, але водночас слугував базою Чорноморського флоту РФ.
Для цього, власне, і вигадали цей покруч “Крим і Севастополь”.
Ну гаразд, а навіщо ми послуговуємося російським пропагандистським конструктом?
Зверніть увагу: з телеекранів, радіоприймачів, інтернет-ресурсів ллється на українців потік словосполучень на кшталт “питання Криму й Севастополя”, “до Дня спротиву окупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя”, “переміщені особи (в тому числі з Криму та м. Севастополь)” — таких прикладів можна навести тисячі.
Навіщо ми протиставляємо український Крим українському Севастополю? Чи теж, подібно росіянам, сумніваємося, що він справді був переданий у 1954 році?
Якби він залишався російським, депутати від цього міста не засідали б у Верховній Раді УРСР (пізніше — України), а мешканці не обирали б їх туди. Якби Севастополь не перебував у складі Автономної Республіки Крим, то народні обранці-севастопольці не брали б участі в роботі кримського парламенту.
Отже, Севастополь — таке саме кримське місто, як і всі інші, але з єдиним уточненням: міського голову не обирали містяни, його призначали з Києва. Адже місто, яке слугувало базою іноземного флоту й було переповнене військовослужбовцями держави, що не приховувала своїх агресивних намірів присвоїти весь півострів, справді потребувало столичного ока. Побоювання, як тепер знаємо, були геть небезпідставні: анексія 2014 року почалася саме з подій у Севастополі. Спочатку скинули очільника міста, надісланого зі столиці України, і замінили його “народним мером” із місцевих, міднолобим українофобом, а невдовзі на вулицях Севастополя та інших кримських міст з’явилися “зелені чоловічки”.
Як на мене, від російського конструкта “Крим і м. Севастополь” слід якнайшвидше позбавлятися. Аби не уподібнюватися колаборантам, які працюють у кримській окупаційній адміністрації й використовують цей покруч. Нам, як відомо, своє робить.
