Щастя і час

Щастя і час
Тисячі років люди дискутують про щастя. Цього разу дискусія називалася “Щастя як мета”, а організовували її в рамках “Національного круглого столу”. Різні люди з різних міст України та з різним життєвим досвідом розповідали про своє бачення щастя. А ще вони ділилися своїми припущеннями щодо того, як врешті-решт зробити українців щасливими. На запрошення організаторів я також, долучився до цього круглого столу.

Хто бажає, може подивитися цю дискусію на YouTube. Нижче я спробую розгорнути ті думки, що їх на дискусії, через брак часу, представив у конспективному, тезовому вигляді.

Існує такий парадокс: найважче вловити суть того, що здається найвідкритішим для розуміння. Спроби відповісти на питання “що таке щастя?” здатні правити за ілюстрацію цього парадоксу. Скажімо, українська Вікіпедія пропонує своїм читачам деякі з визначень щастя. Енциклопедичне школярство тут, на жаль, переплетене з вульгарністю. До речі, відчутно, що визначення нашвидкуруч перекладені з російського академічного “волапюка”:

Психоемоційний стан цілковитого вдоволення життям, відчуття глибокого задоволення та безмежної радості. Те, що викликає відчуття найвищого задоволення життям, дає радість людині. Стан чи якість бути щасливим; насолоджувальний досвід чи емоція, що породжується від володіння добром чи задоволення бажань; втіха, приємність; благословенність”.

Обивательське розуміння щастя виглядає ще конкретніше. Воно присутнє у вітальних переліках (“…щастя, здоров’я, довгих років життя…”) та у більшості асоціюється з успіхом. Тому обиватель вважає, що щастя належить до переліку досяжних речей світу сього. Покласти перед собою мету, досягнути її, “самореалізуватися”, стати успішним – от вам і щастя.

Тому, коли починаються суперечки щодо суспільних форм щастя, умоглядні джерела втіхи, приємності, благословенності” неодмінно набувають вигляду тих вселенських млинів, котрі століття за століттям перемелюють покладання мети на успіх.

Проте, як на мене, щастя та успіх живуть у різних вимірах. Успіх будується, щастя можна лише отримати. Успіх є кінцевою станцією, до щастя за розкладом не їде жоден поїзд. Успіх часто-густо відкривається як портал майбутнього, а щастя завжди зачинене. Успіх можна рекламувати, натомість людина, яка публічно стверджує, що вона щаслива, викликає обґрунтовану підозру.

Щастя є тією “повнотою добродійного існування” (за Арістотелем), яка підкоряється лише законам повноти. Тобто до неї неможливо додати “ще трохи щастя”, бо вона вже є повнотою. І щастям (знов-таки, на відміну від успіху) неможливо поділитися. Адже розділена повнота припиняє бути повнотою.

Щастя загадково поєднане з часом. Кожна епоха має своє суверенне відчуття часу, свій темп і свій ритм. Симфонія часу і щастя має дві теми – збігу і повного відчуження.

Можна припустити, що підставою для першої теми щастя є збіг відчуття часу, що панує за певної епохи, з відчуттям часу конкретної людини, якій випало бути її сучасником. Таке щасливе єднання дарує людині повноту конкретного перебування. Повноту радісного і бадьорого відчуття своєї потрібності. Повноту взаєморозуміння з речами, геніями і тенденціями доби. У цьому випадку вітер епохи штовхає людину в спину, підносить її до вершини. І успіх лише обрамлює майже містичний факт персонального “фарту”.

Друга тема – про щастя тих, чиє відчуття часу протилежне “глибинному годинникові” доби, у якій їм випало жити. Це тема невизнаних геніїв, одинаків і самітників. Вітри епохи пролітають високо над їхніми головами (або ж навпаки – тими долинами, над якими підносяться скелі з печерами самітників). Невизнані генії не знають повноти порозуміння з речами і народами своєї доби. Вони отримують повноту приватного безчасся. Вони володіють таємницями, ритмами і темпами всіх часів. За життя ніхто не назве їх успішними. Проте посмертна археологія їхніх доль вказує на щасливе буття.

Іноді такою долею вища сила благословляє митців. І ті створюють шедеври, які людство розкодує та зрозуміє лише через віки. Але частіше “щастя відчуження” дарується людям нетворчим. І вони щасливо проходять повз свою добу. Проходять, не залишаючи нічого зримого ані сучасникам, ані нащадкам. Їхні друзі відчувають порожнечу, коли “щасливці безчасся” залишають наш світ.

Для тих, хто розуміє симфонію щастя і часу, всі варіанти людської долі, розташовані поміж двома означеними позиціями, виглядають як версії “нещастя”. Нещасливими є ті яскраві і сильні особистості, котрі не впіймали попутного вітру історії. Не менш нещасливими виглядають і ті слабкі, які не змогли пройти повз спокуси доби. І не маючи фарту, рушили завойовувати керівні позиції світу. Обивательський успіх є для них дешевим замінником щастя.

Симфонію часу і щастя можна також спроєктувати на історію націй та народностей. Є фартові нації, яким вдається синхронізувати своє відчуття часу з темпами і ритмами епохи. Вони оволодівають простором, задають стиль і будують стрижневі цивілізації. А є такі, що гордо і бідно живуть у безчассі, дивуючи туристів своїм екзотичним побутом та медитативним мисленням.

Усі інші нації приречені на гонитву – не за щастям, а за примарним успіхом. Приречені на побудову витратних імперій, що вік за віком висмоктують життєві сили з титульного етносу; на довге й виснажливе протистояння з сусідами, на тривалу іноземну окупацію, на безнадійну боротьбу з власними зрадливими і корумпованими елітами, на провінційну сірість, на панування вузьколобих сектантів. Список усіх можливих форм і масок “національного нещастя” може бути довгим, дуже довгим.

Чи владна нація над пригодами свого часу? У XVII ст. українцям на короткий час вдалося синхронізувати свій “національний годинник” із “глибинним годинником” європейського оновлення. Степова держава, яка виникла на рубіжному просторі поміж трьох імперій, стартувала з захопливою динамікою. Проте невдовзі щось пішло не так. “Глибинний годинник” Європи працював з прискоренням, а український час національна еліта витрачала на ігри з церковно-монархічною примарою.

Пройшли століття, суверенний час України знову прискорився. Але й “глобальний годинник” тепер іде швидше, ніж за доби бароко. Набагато швидше. Синхронізація часу стає для нас усе більш проблематичною. І зовсім не хочеться, щоби нація, вкотре травмована зрадою еліти, почала шукати свого щастя на шляхах самозаглиблення.

1 Comment

  • Микола , 2 Листопада, 2020 @ 12:35 pm

    …Майстерне слово дуже часто споряджається у звичайну шизофренію… Щастя тихе, як посмішка Ісуса Христа (навіть на хресті!) чи Будди… Навіть найсмачніший борщ може виявитись ядом… Соціального чи народного щастя нема в природі… Слово також може бути хворим… Так, свідомість також може бути хворою… Мислення маскує хворобу… і тоді виявляється, по суті, що таке мислення є формально-логічним вивертом… Тому, вдивляючись в зевсоподібне Око-Сонце давньогрецького Логоса, бачу як він змінює свої шати, караючи титана Прометея за те, що останній чи то згвалтував його доцю – Афіну, чи то за те, що Прометей викрав ще й не той вогонь… Ісус Христос – це і є розіп”яте Слово… Варто вибудувати моноліт Фрідріху Ніцше тільки за те, що він, чи не єдиний, назвав Дух народу Богом… А розіп”ятий Дух народу – це і є знищення народу… Досить гратися в слова… І не шельмувати… цей народ… Бути в ньому, а не над ним…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Дещо про культурних героїв Жанрова країна