By 
Поки триває війна з Росією, деякі українці не полишають спроб знайти “хороших росіян”, тоді як значення має лише одне: наближає це українську перемогу чи ні.
“Норвезький казус” Андруховича
Зустріч українського письменника Юрія Андруховича з росіянином Михайлом Шишкіним під час норвезького літературного фестивалю і їхня публічна розмова на тему війни викликали бурхливу реакцію в Україні. Попри те, що Шишкін уже понад 20 років живе у Швейцарії, засуджує політику Володимира Путіна й війну проти України, один лише факт діалогу між українськими й російськими митцями в цей момент виявився дуже болючим і тригерним сам собою, незважаючи на персональні характеристики учасників цієї зустрічі.
І це вкотре повернуло нас до питання про “хороших росіян”. Мабуть, російські дисиденти, які давно живуть на Заході, перебувають десь поміж двох крайніх позицій: “хороші росіяни лише ті, яких не видно в тепловізор” і “там же є нормальні люди, з якими треба буде домовлятися після війни”. Та виявляється, що в цьому спектрі аж надто багато відтінків.
За словами самого Андруховича, Шишкін неідеальний, а проте “на загальному тлі «хороших росіян» він вирізняється в бік дещо кращий від «хорошого»”.
На тій зустрічі з Андруховичем він заявляв, що як “росіянин і російський письменник несе повну відповідальність” і що “просить прощення в усіх українців”. Хоча зовсім нещодавно у своїх інтерв’ю розповідав радше про те, що війна – окремо, а російська мова та культура – окремо.
Коли все так багатогранно, українці, а тим більше західні аудиторії, не розуміючи всіх нюансів і контекстів, не маючи часу в них розбиратися, у сухому залишку можуть отримати лише новинні заголовки про те, що “український письменник поговорив із російським про війну”.
“Хороші росіяни” й інформаційна гігієна
Чим можуть бути шкідливі такі месиджі? Вони загрожують викривленням реальної картини й створюють ілюзію, наче зараз, на цьому етапі війни, можливий хоч якийсь культурний діалог або ж “примирення” з представниками країни-агресора, нехай і опозиційними та емігрантськими. Натомість єдиний дієвий зараз діалог – це той, який ведуть ЗСУ. Не кажучи вже про те, що такі “дисиденти в екзилі”, як Шишкін, сучасного російського суспільства не представляють, впливу на нього не мають і найближчим часом не матимуть, а отже, і діалог із ними не видається зараз чимось, що має сенс.
Тобто розбиратися у відтінках “хороших росіян” щонайменше недоречно в час українського контрнаступу, коли відкрилися нові жахливі воєнні злочини окупантів, коли Україна очікує далекобійної зброї від західних партнерів і просить посилити санкції проти РФ. Закликати ж світ кенселити російську культуру, водночас самим роблячи винятки, теж не дуже логічно.
Та бурхлива реакція на радше помилкову й необачну зустріч Андруховича із Шишкіним теж трохи виняткова на тлі того, скільки росіян досі присутні в українському інформаційному просторі. У телемарафоні “Єдині новини” беруть коментарі в російських політологів і опозиціонерів, а російський блогер Марк Фейгін не вилазить з ефірів радника президента Олексія Арестовича.
Але насправді цю проблему вже обговорюють і можуть розв`язати. От нещодавно ведучий телерадіокомпанії “Київ” Сергій Смальчук оголосив про акцію для очищення інформаційного простору від росіян. Він слушно сказав, що телевізійники мають почати із себе: “Журналісти звинувачують людей, які так чи інакше тягнуть сюди «русский мир», а самі часом робимо те саме. А глядач споживає те, що йому дають. Не може наша громадянська позиція стояти нижче за професійну”.
Примадонна й “корисні росіяни”
Якщо ж у когось досі є бажання постійно озиратися, що ж там скажуть російські “лідери думок”, і з надією шукати там підтримки, наче українцям потрібно від них якесь підтвердження правильності своїх дій, то інакше як меншовартістю це не назвеш.
Наскільки українське суспільство все ще вразливе й залежне від російських контекстів, показала історія зі співачкою Аллою Пугачовою, яка цими днями обережно висловилася проти війни й назвала “ілюзорними” цілі, за які зараз гинуть росіяни. Багато українців кинулися дякувати зірці радянської й пострадянської естради, наче її слова вже поклали край війні, наче вона не виступила з такою заявою тільки тоді, коли згустилися хмари над її чоловіком, а не на початку війни чи повномасштабного вторгнення. Зайве казати, що у своїй заяві співачка висловилася не так проти воєнних злочинів Росії й вбивства українців, як проти того, що “їхні хлопці” гинуть ні за що.
Насправді немає нічого дивного в тому, що громадян іншої країни хвилює насамперед доля їхньої країни. Дивно, що в нас досі є люди, готові захоплено заглядати в рота зірці держави-агресора.
У ситуації з Пугачовою доцільніше говорити не про “хороших”, а про “корисних” росіян. Дійсно, ця співачка – наче ціла епоха в російській історії, вона справді може бути авторитетом для кількох поколінь росіян. Невідомо, щоправда, чи побачать пенсіонери в російській глибинці допис Пугачової в інстаграмі, а по центральному телебаченню її демаршу не покажуть. Проте це ще один удар по стабільності путінського режиму. Хоч не руйнівний, але корисний для України.
Тому антивоєнні заяви відомих російських персон дійсно можна сприймати з інтересом і ентузіазмом – наче чергові новини про те, як санкції б’ють по економіці Росії. Але аж ніяк не з вдячним трепетом і захватом. Ці люди не роблять жодної послуги українцям. Це потрібно насамперед для їхньої країни, якщо вони хочуть для неї нормального майбутнього, або для їхньої совісті. Ну або щоб просто на персональному рівні хоч якось уникнути західних санкцій.
