By 
Ще задовго до Рош га-Шана (єврейського Нового року, початок святкування якого цьогоріч припадає на 18 вересня) мер Умані Олександр Цебрій почав бити на сполох, адже у розпал коронавірусу паломники з Ізраїлю могли, на його думку, спричинити небезпечну епідеміологічну ситуацію в місті.
Щоби донести цю інформацію до української влади, Цебрій на початку серпня брав її змором, розклавши спальний мішок біля Офісу президента України. Його волання було почуте і вже 28 серпня 2020 року було ухвалено рішення щодо обмеження паломництва євреїв до Умані. Останніми тижнями ситуація почала набирати обертів, адже хасиди намагаються усіма правдами й неправдами дістатися до України, зокрема – через кордон з Білоруссю, куди прибувають чартерними рейсами.
Щоби зрозуміти, чому хасидів не стримують ні кордони, ні карантин, потрібно знати, чим для них є це паломництво. Засновником хасидизму – релігійної течії юдаїзму – вважають рабина Бешта, що мешкав на території сучасної Хмельницької області. Його онуком був цадик Рабі Нахман, який заснував ще одну течію – брацлавський хасидизм. Цадики, себто духовні лідери, є посередниками між Богом та смертними.
Щороку під час Рош га-Шана майже 30 тис. паломників з усього світу, а передусім – з Ізраїлю, з’їжджаються до Умані, де розташована могила цадика Рабі Нахмана. За повір’ям, тому, хто приїде помолитись на його могилу, дух цадика допоможе відмолити гріхи у Всевишнього, адже він має таку силу, яка може витягти грішника навіть з пекла. Євреї вважають, що лише той матиме щасливий рік, хто правильно зустріне Рош га-Шана, адже саме цього дня Господь визначає долю кожного єврея на майбутній рік і записує своє рішення до Книги Життя.
Рабі Нахман стверджував, що молитва не має гнітити, тому її треба проголошувати разом з піснями і танцями (саме тому святкування Рош га-Шана проходять так гамірно). Окрім цього, цадик намовляв вірян виголошувати молитви на ближчій серцю мові – їдиші, а не на івриті, як це відбувається у класичному юдаїзмі.
Місце поховання Рабі Нахман обрав собі сам, адже, відвідавши старий єврейський цвинтар в Умані, де спочивають останки закатованих за часів Коліївщини євреїв, він відчув, що має бути похованим саме тут, поряд зі своїми трагічно загиблими сестрами та братами.
Останні дні свого життя цадик провів саме в Умані, а останню проповідь виголосив з нагоди Рош га-Шана. Під час неї він і заповів хасидам відвідувати свою могилу саме у це свято. За часів Радянського Союзу такі паломництва були суворо заборонені, а відродились вони після проголошення Україною незалежності.
Теоретично, щоб уникнути незручностей, останки цадика можна було б перевезти до Ізраїлю. Навіть відбувались спроби це організувати. Однак, на думку більшості хасидів, робити цього не можна, адже у такий спосіб буде порушена остання воля самого цадика.
Ситуація є непростою, адже щорічні паломництва у місцевої громади викликають змішані почуття: з одного боку, завдяки паломникам, покращується їхній добробут, з іншого – містяни й досі не можуть звикнути до такого галасливого способу святкування. Цього року додався ще й коронавірус, який у Ізраїлі почав бити з новою силою. Щоб краще розуміти, на який ґрунт лягла цьогорічна ситуація, варто переглянути фільм польського документаліста Кшиштофа Копчинського “Дибук. Історія мандрівних душ”, в якому режисер намагається висвітлити думки обох сторін, а висновки дозволяє зробити самому глядачеві.
Цьогоріч потрапити на могилу цадика буде справою честі для кожного хасида. До того ж, як показує історичний досвід, жодні заборони ні до чого доброго ще не призвели. Чи не раціональніше було б за кілька місяців до події розробити план створення, скажімо, відмежованого тимчасового наметового містечка та залучити до цього як партнерів владу Ізраїлю і єврейські громади? Але що вже про це говорити. Зараз нам залишається лише одне – слідкувати за перебігом подій.
