Щось на кшталт маніфесту

Я вже почав писати есе про український треш, але тут канали Facebook принесли лонґрід письменниці Катерини Бабкіної, адресований вітчизняним жлобам. Тобто тим численним з “маленьких українців”, які своїм простацьким невтомним щоденним “побутовим анархізмом” трансформували далеко не найгіршу пострадянську країну у те місце, де ми тепер живемо.

Бабкіна пише: “Я думаю, ми маємо почати з того, що назвати кончених людей конченими і перестати ставитися до них з розумінням. Це стосується питань насилля, корупції, злочинності, халатності, безвідповідальності”.

Лонґрід закінчується, м’яко кажучи, емоційним зверненням письменниці до цих “кончених”: “Ви не варті собачого гівна, яке я кожен день повзаю збираю за своїми псами в кульочки, бо гавно робить те, що має – вилазить з собачої жопи і відправляється в смітник, а ви – ні!”.

У коментарях до лонґріду одна з вдячних читачок назвала цей текст “антимудацьким маніфестом”. Мені таке означення сподобалося (як, до речі, й “стрижневий меседж” Бабкіної). І первісний задум есе про треш почав перетворюватися, перетворюватися й врешті-решт набув нової форми. Став чимось, що здалеку подібне на маніфест.

Отже:

Привид бродить Україною, привид абсолютного рагулізму. Привид нового покоління “дітей Гіпермодерну”, які житимуть у світі комп’ютеризованого побуту, дистанційної присутності, необмеженого доступу до інформації та “політично-мережевого колективізму”.

А ще можна сказати так: абсолютні рагулі житимуть у світі дешевих і стандартних речей. Бо від часів Covid-19 все, що приходить до нас через інтернет, буде дешевшим (з усіх поглядів) і стандартнішим за те, що ми отримуємо в ситуації безпосереднього спілкування. Як віртуальний секс є дешевшим і стандартнішим, ніж реальний. І це стосується не лише послуг і матеріальних об’єктів,  а найперше об’єктів нематеріальних.

 Абсолютні рагулі житимуть громадами собі подібних, вироблятимуть свій дешевий і масовий віртуальний продукт й скоса дивитимуться на тих, хто творить руками або навчає в аудиторіях. На тих, хто робить щось ексклюзивне, щось відмінне від стандартного, рекламованого та оголошеного взірцевим.

Людям нестандартного світу абсолютні рагулі продаватимуть свої логістичні розробки. А ще свої соціальні фобії та політичні переконання.

Від “людей старих поколінь” абсолютні рагулі братимуть “старі гроші” (зароблені без дистанції), житло, а ще обжиті та обладнані місця для розваг і відпочинку. І не дякуватимуть за це. Тому що тим, кого ненавидять, не дякують. Але й війни між поколіннями не буде. Абсолютні рагулі просто тупо чекатимуть, коли втомлені, обібрані та прокляті покоління “рагулів простих звичайних” мирно ляжуть під могильні плити.

Лідерами абсолютних рагулів стануть уже не бандити, а продавці казок та кольорових світів. Тобто також бандити, але вже іншого штибу: не розписані татухами королі вулиць, а рафіновані хазяї віртуальних майданчиків та комунікативних платформ. Як не крути, а кришувати продаж світів у сто разів цікавіше, ніж кришувати кіоски з ковбасними виробами, алкоголем або лахами.

Лідерам абсолютних рагулів буде легше пасти своє стадо, ніж лідерам рагулів звичайних (рагулів-зі-смартфонами). Навколо кожного абсолютного рагуля буде безліч пристроїв, під’єднаних до мереж. І всі ці пристрої цілодобово шпигуватимуть за своїми власниками. Всі вони доповідатимуть лідерам про настрої та бажання овець їхнього стада.

Майбутній світ абсолютного рагульства вже поряд: він нетерпляче гримає в нашу браму, він підкрадається телепростором, у якому немає вже нічого, окрім реклам, “страшилок”, примітивної “розважалівки” та політичної брехні; він наближається також змінами в мовах, що стають толерантнішими до дебілів та пофігістів – до тих незліченних, які роблять по дві помилки у кожному слові з семи літер й щиро вважають це нормою.

Є й більш радикальна підозра. Найімовірніше, абсолютні рагулі спілкуватимуться не мовою, а наборами символів, піктограм та візуальних шаблонів, або ж через нейроінтерфейси на штиб тих, які розробляє одна з компаній Ілона Маска.

Абсолютним рагулям вже не закинеш провінційності, адже в їхньому світі такого поняття не буде. Лідери їхнього світу з легкою душею віддадуть те, що нині вважається “центром”, для проведення безкінечного глобального рагульського фестивалю. Усі вартісні смисли та дії будуть переміщені до тих непомітних “анклавів справжності”, де підмітати підлогу будуть не роботи, а живі люди, і де їжу подаватимуть в ресторанах, а не привозитимуть до місця мешкання в упаковках.

Уже тепер світ насправді багатих людей ретельно відділено від рекламованих (й пропонованих туристично стурбованим масам) локацій “Орла і решки” та “Світу навиворіт”. У суспільстві, сконструйованому для повного й недорогого щастя абсолютних рагулів, істинні володарі планети ізолюють себе від мас ще ретельніше. Їх бачитимуть лише в зомбоящиках. Або й не бачитимуть зовсім. Примітивні автократи остаточно стануть історичними персонажами, а публічну політику представлятимуть професійні актори та акторки. Парламенти розважатимуть свої народи бійками, блокуваннями трибун та ретельно спланованими спектаклями. А містами керуватимуть ризомні сузір’я комп’ютерів, серед операторів яких обиратимуть мерів.

Уся планета поступово вкриється цивілізаційним трешем. Високі смисли замкнуться в небагатьох інтелектуальних фортецях. А містами, під несплячими відеокамерами, бродитимуть натовпи абсолютних рагулів, яким буде добре. Бо вони думатимуть, що програмки в їхніх комунікаторах (або як там називатимуть смартфони через 20 років) дозволяють їм володіти цілим світом та зберігати свою гідність на недосяжній для минулого висоті. А ще вони вважатимуть, що той фаст-фуд, який їм привозитимуть додому, – це високоякісна їжа. І що немає більшого задоволення, ніж віртуальний секс з ефектом присутності.

І, дивлячись на них, можна буде з чистою совістю повторити слідом за Катею Бабкіною: “Ви не варті собачого гівна”.