Сходи, що ведуть до підвалу

Сходи, що ведуть до підвалу
Час від часу треба спускатися до підвалу. І це не про походи по консервацію і квашенину. Це про підвал тієї грандіозної “споруди смислів”, у якій мешкає наш народ, а ширше – і все людство. Це про ті темні рівні, де в намулі потоків людської стихії, у лабіринті розмов, бажань, мрій ховаються і ворушать плавцями риби майбутнього.

Горішні поверхи “споруди смислів” густо засмічені інформаційним шумом. Зграї інтелектуальних найманців (плюс не менші зграї балакучих ентузіастів) щохвилинно, якщо не щосекундно, наповнюють її кімнати й коридори свіжим бла-бла-бла. При першому погляді виникає враження, що “споруда” охоплена битвами за владу над колективним розумом нації, що на численних комунікаційних майданчиках мудрі речники обстоюють принципові позиції та виробляють наріжні сенси.

Проте ми знаємо: це лише ілюзія. Колективний розум нації вже давно стомився від інформаційного шуму, від промов, постів і меседжів речників та ідеологів. Колективний розум залишив кімнати, коридори та комори “споруди смислів” і курить собі на сходах десь між першим поверхом і підвалом.

Одним вухом він дослухається до верескливих голосів, що долітають зверху, а другим ловить тихе бурмотіння глибинних потоків та інші незрозумілі сигнали, що замешкали в масовій підсвідомості. Дослухається, ловить, інтерпретує на свій копил і живе своїм боязливим, нелогічним і мутним життям.

А ще здається, що колективний розум не має принципових конфліктів із колективним тілом. Вони однаково прагнуть дістати задоволення. Розум відчуває, що йому показують спектакль. Що власники голосів на горішніх поверхах не говорять того, що думають, а лише читають свої репліки з папірців, написаних бозна-ким і бозна-де. А тіло просто хоче розваг – і чхати йому на всі битви смислів. Зрештою, тіло воно тілом і є, що з нього візьмеш.

Час від часу колективний розум охоплюють панічні атаки, гострі напади неясної тривоги. Голоси з горішніх поверхів кричать про зраду, відступ, погибель, а з підвалу доноситься спазматичний шум, наче там прорвало каналізацію й рідке лайно ось-ось рине на сходи.

Від такої тривоги колективне тіло немилосердно вібрує, а колективний розум виходить із заціпеніння, огортається страхами й починає судомно вирішувати: під який би то віник сховатися. Він заглядає під різні віники та шуфлі і знаходить там суворе підпілля, яке визирає з темряви, мружить заспані очі й запитує: “А ви, пане-добродію, стріляти вмієте?”

Колективний розум відсахується від мешканців підпілля й колективно відповідає: “Може, і вмію, але не хочу!” А відтак ще глибше занурюється в тривогу. Бо ж ніхто не вказує ясних цілей, не намагається змінити брудних декорацій, не транслює впевненості й навіть не може спромогтися добре прочитати роль із написаного.

Розум усе більше усвідомлює, що річ не лише в бездарних акторах і брудній декорації. Він майже переконався, що сценарій написаний на збитки, що сценаристи в змові зі злодіями й що весь сенс спектаклю полягає лише в тому, аби задивлена на сценічні кривляння нація не відчула, як із її кишень вигрібають останні гроші. Тому все перспективне у її колективному розумі також курить на тих сходах, які ведуть до підвалу.

А панує на них суцільний кітч. Тобто творча діяльність, суголосна нескладним народним прагненням. Український політичний кітч пропонує прості рішення, які за кілька місяців подолають ворога, забезпечать народові якусь там “повагу” та “кінець епохи бідності”. Культурний кітч пропонує гуртуватися навколо могил і монументів, оплакувати важку долю, ненавидіти багатіїв і сподіватися на мудрість старих дідів. Мистецький кітч пропонує потроху розбавляти плачі розвагами, але не відходити далеко від традиції, бо ж митців навчали саме її й чогось іншого втнути не годні.

Серед цього зоопарку вирізняється український революційний кітч – але не через цілеспрямованість, а лише через яскраве пір’ячко. Він усіма своїми кінцівками спирається на ленінізм із троцькізмом, проте відчайдушно маскується під праву ідеологію. Він заграє з темним і бідним людом. З тим, для якого “влада” втілена в поліцаї, що вимагає грошей у торговки смаженим насінням, а “олігархія” – у власнику найближчої крамниці, діти якого не вдягнені в секонд, мають нові айфони та їздили за кордон не для заробітку.

Темному люду здається, що таємниче булькання, яке долинає з підвалу, свідчить про страшне кипіння революційного гніву. Темний люд сподівається, що революціонери влаштують йому свято непокори. Що можна буде дати в пику поліцаєві та рознести на дрібне шмаття крамницю вуличного “олігарха”. Ці мрії темних людей вплітаються у важкі думи колективного розуму, зустрічають там розуміння та підіймають нові хвилі кітчевих сподівань.

Тепер для того, щоб завалити всю споруду, треба лише принести на сходи, які ведуть до підвалу, якійсь потужний тригер. Такий, що змусить колективний розум зняти із себе лахи цивілізованості, заревіти звірячим ревом і кинути колективне тіло на барикади. Можна сказати, що все впирається в питання про тригер: “Що це має бути?”

Декому здається, що це має бути мегапотужна панічна атака, така собі “атака атак”. Інші уявляють собі мішок з олігархічними грошима, що його отримають до рук і понесуть на сходи до колективного тіла вічні революціонери. Треті чекають на військову поразку, яка розкриє двері до підвалу й випустить звідти те, що там булькає.

Мішка з грошима колективне тіло навряд чи дочекається. І навіть не тому, що олігархи збідніли чи не готові фінансувати нову веремію. Не збідніли, готові. Особливо з огляду на рішучий настрій заокеанських планувальників і суми, які нині стоять на кону. Інша річ, що дорогою від олігархів до колективного тіла з тим мішком може трапитися (підказка: обов’язково трапиться) щось подібне до лісової пригоди дівчинки в червоному капелюшку.

Адже наріжна проблема українських олігархів мало чим відрізняється від наріжної проблеми всього нашого суспільства. Середня виконавська ланка бездарна, неосвічена й дуже жадібна. Вона ще може влаштовувати одноманітні срачі в соціальних мережах, але втримати мішок із грошима, а ще й донести його до цільової групи їй, здається, не до снаги. І вона, ця виконавська сірятина, також сидить на тих сходах, що прямують до підвалу. Сидить, готова помножити на зеро будь-який хитро видуманий революційний тригер.

Якщо вивести за межі дискурсу пророковану велику війну та її можливі наслідки, то залишається лише одне питання: що ж саме булькає в нашому умоглядному підвалі? Правдива стихія народного гніву чи надто бурхливий вміст смислової каналізації? Маю щодо цього певні небезпідставні здогадки, проте не буду поки що їх оприлюднювати. Зрештою, невдовзі побачимо.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Точка неможливості Весілля з “короною”