By 
Феномен зірковості, авторитету, імені, коли наукові здобутки не ставляться під сумнів, хоча автор і не мав до них безпосереднього стосунку, стає елементом шоу, складовою ринку, на який уже готові вийти нові товари, підприємства та галузі. Ба більше, розширене представництво лауреатів свідчить про “зірковість” як представленої науки, так і нації винахідника.
У статті “Неісторична нація” від 19 лютого 2018 року ми вже згадували Івана Пулюя – представника невизнаної нації, який так і не став лауреатом Нобеля. Його обікрав європеєць Вільгельм Рентген. У Страсбурзі вони обидва працювали в одній лабораторії. Свою першу трубку І. Пулюй сконструював на 14 років раніше за В. Рентгена. Саме Пулюй пояснив природу виникнення Х-променів. Йому належить і перший знімок повного людського скелета. Але, як не дивно, 12 листопада 1901 року Нобелівську премію за винайдення Х-променів було присуджено В. Рентгену.
“Не можу вас нічим утішити: що сталося – не змінити, – писав Пулюєві Альберт Айнштайн, з яким вчений багато років приятелював. – Хай залишається при вас сатисфакція, що й ви вклали свою частку в епохальне відкриття. Хіба цього мало? А коли на тверезий розум, то все має логіку. Хто стоїть за вами, русинами, – яка культура, які акції? Прикро вам це слухати, та куди дінешся від своєї долі? А за Рентгеном – уся Європа”[1].
Подейкують, що й сам А. Айнштайн як вчений небезгрішний. Він народився 14 березня 1879 року в південно-німецькому місті Ульм, в небагатій єврейській родині. Восени 1895 року Альберт Айнштайн прибув до Швейцарії, щоб скласти вступні іспити до вищого технічного училища в Цюріху та стати викладачем фізики, однак екзамени він провалив. Після поразки він пішов на підготовчі курси кантонської школи, диплом якої давав право вступати до Політехнікуму без екзаменів.
Завдяки спілкуванню з Мілевою Марич, яка згодом стане його дружиною, А. Айнштайн розпочав знайомство з класичними творами фізиків. Через протекцію батька однокурсника Марселя Гроссмана (багатого промисловця, директора з виробництва сільгоспмашин) майбутній геній отримав посаду в Бернському патентному бюро (липень 1902 – жовтень 1909 рр.), де займався експертною оцінкою заявок на винаходи. Тоді робота не дозволяла Айнштайну присвячувати вільний час дослідженням у галузі теоретичної фізики.
У 1905 році провідний фізичний журнал Німеччини “Аннали фізики” опублікував три видатні статті Айнштайна, що розпочали наукову революцію: “До електродинаміки рухомих тіл” – про теорію відносності, “Про одну евристичну точку зору, що стосується виникнення та перетворення світла” – одна з робіт, що заклала фундамент квантової теорії, “Про рух завислих у спокійній рідині частинок” – суттєво вплинула на статистичну фізику.
Популяризатори “айнштанівських досягнень” не люблять згадувати найпершу статтю вченого “Наслідки теорії капілярності”, написану ще в 1901 році без допомоги М. Марич. За свідченнями дослідників творчості Айнштайна, вона є найслабшою з усіх робіт, що ввійшли до “Збірки наукових праць”. Стаття “доводить його повну некомпетентність і нездатність до серйозних фізико-математичних досліджень. Людям, які ліпили з Айнштайна божественний культ, ховали в архіви або знищували листи зазначеного періоду, потрібно було не публікувати “учнівську роботу”[2].
Знакові статті, що принесли Айнштайну світове визнання, були написані за участі його дружини М. Марич у перші роки їхнього спільного життя. Як свідчать біографи подружжя, чотири роботи 1905 року, що прославили ім’я вченого, написала Мілева Марич, щонайменше – їхню математичну частину. Альберт Айнштайн у той час працював у бюро патентів і йому ніколи було обмірковувати суть складних наукових концепцій, пов’язаних з термодинамікою, молекулярно-кінетичною теорією та статистичною фізикою.
Айнштайна неодноразово номінували на Нобелівську премію з фізики, однак члени комітету чомусь не наважувалися нагородити настільки плідного автора. Зрештою у 1922 році Айнштайну присудили премію за 1921 рік за теорію фотоефекту, тобто за найбільш експериментально перевірену роботу.
Коли великий фізик заявив про відкриття спеціальної теорії відносності, його авторство поставили під сумнів. Звинувачував Айнштайна видатний німецький математик Давид Гільберт. Вчений стверджував, що він першим підійшов до відкриття теорії, а німецький фізик використовував його напрацювання і не залишив жодного посилання на справжнього автора.
Радянський фізик Абрам Йоффе теж скептично ставився до Айнштайнового авторства теорії відносності. У 1955 році Йоффе опублікував статтю[3], де описав листування з Альбертом Айнштайном, вказуючи: “Автор цих статей – людина, на той час невідома, була службовцем в патентному бюро в Берні, Айнштайн-Маріті”. Абрам Йоффе описав стрімкий вихід Айнштайна на арену світової науки як “незабутній” для “невідомого доти чиновника патентного бюро”. За словами радянського фізика, всі три епохальні статті 1905 року були підписані “Айнштайн–Марич”. Йоффе свідчить, що бачив оригінали статей у Вільгельма Рентгена, який їх рецензував. Щоправда, оригінали, за заповітом В. Ренгена, були знищені разом з усією епістолярною та іншою науково-творчою спадщиною.
Американський фізик Уолкер Еван Харріс у своїй статті в журналі “Physics Today” доводив, що “спеціальна теорія відносності бере початок з тези (докторської дисертації) Мілеви, представленої на розгляд професору Веберу, її керівнику в Швейцарському Політехнікумі. Вебер відкинув статтю!”[4].
Можна безкінечно сперечатися про ступінь запозичення наукових ідей та матеріалів між М. Марич та А. Айнштайном, однак за означеннями фахівців, фізичні ідеї Марич виглядали більш зрілими і математично завершеними, аніж у Айнштайна. Згідно з угодою про розлучення (1919 р.) між Айнштайном і Марич, всі гроші від своєї майбутньої Нобелівської премії фізик зобов’язався передати дружині. Вчений дотримався угоди, а Марич на гроші від нагороди придбала три житлові будинки. Прихильники версії співавторства бачать в цьому визнання Айнштайном заслуги М. Марич у створенні теорії відносності та реальний внесок дружини у становлення генія-чоловіка.
Чи ж піддається аксіоматичності твердження, якими керувалися “світочі світового поступу”, що поширення цивілізації, яке супроводжувалося не лише жорстокістю, винищенням, насильством, а й специфічним сприйняттям норм людської моралі та академічної доброчесності, є абсолютно прогресивним? Ймовірно, авторство А. Айнштайна, як і його теорія, є відносним явищем, а не абсолютним, чи не так?
[1] Газета по-українськи: Івана Пулюя за захоплення фізикою зреклися батьки
[2] Einstein A. The Collected Papers of Albert Einstein: The early years, 1879-1902 . – Princeton University Press, 1987. – Vol. 1. – 220 p.
[3] Иоффе А. Ф. Памяти Альберта Энштейна. Успехи физических наук, 1955 г. Октябрь Т. LVII, вып. 2 // https://ufn.ru/ufn55/ufn55_10/Russian/r5510b.pdf
[4] Walker, E. H. Letter, Physics Today, February 1991, pp. 122-123.
