“Скільки ще має впасти бомб?”

“Скільки ще має впасти бомб?”

 У річницю повномасштабного вторгнення Росії в Україну було багато рефлексій про те, як за цей час люди змінилися внутрішньо й що нового відкрили про себе і про свою країну. Дійсно, цей досвід підштовхнув багатьох українців до переосмислення своєї національної ідентичності. І хоча часом не може не виникати подиву, чому до цього дійшли лише на дев’ятий рік війни, та все-таки це той випадок, коли краще пізно, ніж ніколи. Особливо це стосується мовного питання.

Говорити публічно російською на політичні й суспільно важливі темі вже безумовний моветон, російськомовних пісень уже не ставить в етер, здається, навіть радіо “Шансон”, хоча у сфері обслуговування конфлікти все ще трапляються. Як-от скандальний випадок наприкінці лютого в Одесі, коли відвідувачці кафе відмовили в обслуговуванні українською.

Ми живемо в такий перехідний час, коли одні люди навіть у щоденному приватному спілкуванні принципово перейшли з російської на українську, а інші навіть на робочому місці всупереч закону відмовляються обслуговувати клієнтів державною мовою. А між цими полюсами — тонни напівтонів. Мовне питання досі болить в Україні, і те, що час від часу в публічному просторі виникають дискусії навколо нього, показує, наскільки ця тема все ще потребує осмислення й обговорення.

 Шлях до хорошої української лежить через погану українську

 Не так давно суперечка через мову виникла під час виступу у Львові стендапера із Сум Фелікса Редьки. “До 24 лютого більшість сумчан розмовляли російською. Нині ситуація змінюється, люди українізуються. Єдине прохання — не підганяйте”, — сказав тоді комік. Він розповів, “наскільки це важко бовтатися в океані суржа”, а в спину чути: “Скільки ще має впасти бомб, щоб ви перестали говорить російською?”. Комік закликав толерантніше ставитися до мешканців східних областей, які переходять на українську, але, на думку декого, надто повільно це роблять. Також він порівняв, у якому культурному контексті жили мешканці його області й, наприклад, галичани, а тому, за його словами, першим зараз дуже складно виходити з-під російських культурних впливів. Такий підхід не сподобався декому із глядачів, а згодом дискусія щодо цього продовжилась і в інтернет-просторі.

Насправді дивує таке трохи ідеалістичне уявлення про “стерильний” мовний простір на Заході України. Так, української тут завжди звучало набагато більше, але інфопростір теж був значною мірою зросійщений: варто лише згадати центральне телебачення й етер загальноукраїнських радіостанцій до набуття чинності закону про мову. Та й російськомовних сімей у Львові ще з радянських часів багато, тому якою буде основна мова щоденного спілкування — це також часто було питанням вибору. Хоча, звісно, вибір на користь української не був тут якимось складним чи особливо сміливим рішенням, як, мабуть, у Донецьку чи Луганську. Але й далі спілкуватися виключно українською після переїзду, наприклад, зі Львова до Києва, навіть якщо всі колеги на роботі зросійщені — оце вже дійсно було про принциповість і про позицію.

Також дещо дивує, коли покоління 20–25-річних, які зростали вже з інтернетом і доступом до будь-якої інформації, нарікає на те, що не мало альтернативи російському репові й не знало, наприклад, пісень “Скрябіна”.

Зараз же здається, що в суспільстві за замовчуванням є підтримка для тих, хто переходить із російської на державну мову, попри якісь можливі помилки в граматиці чи вимові. Хоч те, що “шлях до хорошої української лежить через погану українську”, уже стало заяложеною фразою,але це дійсно працює. Це не працює, тільки якщо людина принципово не намагається говорити українською і не здатна вивчити навіть стандартних фраз ввічливості. А їх іноді може бути достатньо в людському спілкуванні, щоб налагодити контакт, щоб побачити, що перед тобою свій, а не чужий.

 Соціологія про зміну мовних реалій

 Але насправді сьогоднішні дискусії про мову доволі обнадійливі. Згаданий вище комік сам говорить гарною українською і взагалі не ставить під сумнів те, що варто переходити з російської на українську. Йдеться радше про те, щоб “дати час”і “не підганяти”. Інші українські коміки здебільшоготакож перейшли на українську й часто з гумором розповідають про свій досвід, про труднощі й курйози, які під час цього могли виникати. І це вдячна тема, яка подобається аудиторії. Якщо такі питання можуть нормально обговорюватись і люди можуть жартувати на цю тему, то це вже дуже добрий і здоровий сигнал.

Про зміну мовної ситуації в Україні свідчить і соціологія. Як показали результати опитування, проведеного соціологічною групою “Рейтинг” у лютому цьогоріч, 22 % українців за рік війни почали частіше використовувати українську мову. 82 % вважають українську мову рідною, а 60 % розмовляють нею вдома, що є найбільшим показником від 2012 року.

Зміцнення позицій державної мови показало й інше соціологічне дослідження, яке провів у грудні 2022 року Київський міжнародний інститут соціології на замовлення професора Володимира Кулика. За цими даними, 58 % українців завжди або переважно говорять українською мовою, 15 % — російською, 24 % — рівною мірою обома мовами. У 2017 році ці показники становили, відповідно, 49 %, 26 % і 25 %.

Навіть на Сході та Півдні України вперше за всю історію досліджень українською говорять не менше, ніж російською (29 % проти 27 %). Удома з родиною говорять завжди або переважно українською 62 % опитаних, російською — 15 % (у 2017 році — 51 % і 25 % відповідно). Ще більше — 68 % — спілкуються українською на роботі або навчанні, російською — 11 %.

Водночас сам ініціатор дослідження визнає, що, крім очевидних труднощів у проведенні опитування в умовах воєнного стану, на його точність може впливати ще й “ефект соціальної бажаності”, коли частина респондентів схильна видавати бажане за дійсне. Тобто в цьому разі — здаватися більш українськомовними, ніж є насправді. Але якщо це так, то саме бажання бути українськомовними також можна вважати дуже суттєвим і позитивним суспільним здвигом.

Але справжньою перемогою в цьому плані буде ситуація, колимовне питання остаточно стане безперспективним для політичних спекуляцій. На темі “захисту російськомовних” в Україні роками паразитували проросійські політики, готуючи ґрунт для вторгнення Росії. А нещодавно за російську в Україні вирішив заступитися ексрадник президента Олексій Арестович — не хоче визнавати її “мовою агресора”. Хтозна, можливо, це якраз спроба намацати якісь політичні перспективи на колишньому електоральному полі ОПЗЖ, але наскільки вона успішна — це буде відомо вже після виборів, тобтопісля війни. 

Пов'язані статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Хейт чи дискусія: у чому проблема українських чвар? Про проблему українських «срачів»