Слабкість Заходу й майбутнє України

Слабкість Заходу й майбутнє України

Проблема України в тому, що наші союзники переживають цивілізаційну кризу, присоромлені своїм минулим і сумніваються у своєму праві застосовувати силу на міжнародному рівні. Але погано не те, що західні суспільства еволюціонували до совісті, а те, що вони єдині в сучасному світі просять вибачення, тоді як більш варварські цивілізації навіть не збираються каятися.

Після століть світового панування суспільства Заходу переживають період каяття та присоромлення за колоніалізм і расизм. З історичного погляду геополітичні процеси, пов’язані із Заходом, нагадують капітуляцію: європейські країни забралися з Африки та Азії, а в їхніх містах з’явилися багатомільйонні діаспори мігрантів. Ці етноспільноти становлять активну меншість у західних суспільствах, їх бояться дратувати політики та поліція, і вони здатні впливати на внутрішню політику в колишніх метрополіях.

На Заході дедалі більше поширюється культ каяття, у якому уряди та суспільства просять вибачення у корінних аборигенів. Ба більше, з’явилася “мода” на перебільшення “трагічності” подій історичного минулого, пов’язаних із колонізацією. І панівні політичні тенденції часто вітають без перевірки фактів найбільш крайні звинувачення, а спроби засумніватися тавруються як “расизм”.

Наприклад, 26 травня в Австралії відзначають Національний день вибачень, під час якого політики та громадяни демонструють почуття провини перед аборигенами, землю яких колонізували їхні предки два століття тому. У межах політики почуття провини в австралійських школах введено предмет про релігійні культи аборигенів, у якому глорифікуються племінні вірування та міфологія корінних австралійців. Найпоказовіше, що християнство з державних шкіл рішуче витіснено, а боротьба за відокремлення релігії від освіти закінчилася введенням у школах міфології канібалів і забороною це критикувати.

У Новій Зеландії розпочалася дискусія щодо зміни назви країни з колоніальної на маорійську. У США переглядаються національні символи, а День Колумба, що донедавна успішно відзначався в країні як день відкриття Америки, у багатьох штатах уже замінений на День корінних народів. Самого ж Колумба часто таврують як “покидька, вбивцю, расиста, колонізатора” та чомусь ще і “ґвалтівника корінних народів”. Західні історики дедалі більше зображають доколумбову Америку як “спільноту первісної рівності та благоденства, яку зруйнували білі завойовники”, ігноруючи разючі факти рабства, скальпування та виривання сердець на пірамідах ацтеків. Ба більше,  популярною стає ідея, висунена афроамериканськими любителями історії, що нібито першовідкривачами Америки були африканські мандрівники, а не “расист Колумб”. Заперечувати цю гіпотезу стає небезпечно через звинувачення в расизмі. Американський патріотизм, такий популярний двадцять років тому, за останнє десятиліття для частини американців став явищем, якого варто соромитися. Ба більше, сумніву вони піддають і моральний авторитет власної культури. 

Британський публіцист Дуглас Мюррей зазначає, що ідея про те, що люди європейського походження мають постійно почуватися винними за дії своїх предків, глибоко вкорінена в сьогоднішню свідомість і приємна для всіх, хто сам не належить до “винної нації”. А за президентства Обами в Штатах поширилася думка, що багато білих американців повинні виплатити грошові репарації більшості чорношкірих за дії своїх предків, вчинені за декілька століть до цього. Вказування на абсурдність такої ідеї загрожує не лише звинуваченнями в расизмі, а й фізичними розправами з боку агресивних меншин. Мюррей наводить приклад, у якому західне каяття межує з патологією: театральний актор Гокінз дізнався, що у XVI столітті жив работорговець із таким самим прізвищем, як у нього, і поїхав у “покаянну подорож” до Гамбії, де влаштував урочисту ходу вулицями міста в кайданах, а потім на центральному стадіоні просив вибачення у 20-тисячного натовпу африканців. 

Проблема не в тому, що західні суспільства еволюціонували до високоморальної стадії співчуття та співпереживання, а в тому, що суспільство з таким набором панівних цінностей має більший потенціал розколу, аніж патріотизму та мобілізації. Уже за декілька років цілком можливою є загроза війни між США та Китаєм, але американці не мають одностайності щодо доцільності боротьби під своїм прапором. У цивілізаційному аспекті потенційного протистояння ми маємо овець, які стурбовані екологічними наслідками від свого харчування травою, і вовків, для яких шовінізм і нетерпимість є чеснотами.

На тлі того, як країни третього світу масово звинувачують Захід у “історичних кривдах”, українське суспільство поки що або зберігає мовчанку, або ж не поділяє нападок на західну цивілізацію, ідентифікуючи себе з нею. Дискусія щодо збиття європейською ППО російських ракет над Україною поки що не перемістила цієї ідеї в практичну площину й не підтвердила на ділі, що на Заході нас вважають своїми. Але, якщо російсько-українська війна завершиться примусом України до миру на умовах окупації значної частини українських територій, рівень євроскептицизму в Україні зросте. Паралельно може зрости й кількість українських претензій до Заходу та Європи, які в річищі популярних тенденцій цілком можуть набути історичних обрисів. Починаючи від організованого Заходом роззброєння України в 1990-х і до подій минулих століть: купівлі західними країнами українського зерна в 1932–1933 роках, інтервенції військ Антанти у 1918–1919 роках та її впливу на становище УНР. І це ще навіть не згадуючи Другої світової. 

З монголів чи кримських татар українцям не буде чого вимагати, а от із багатих європейських країн — інша річ. Туреччина, звісно, не покається у своїх історичних провинах і нікому не дасть ні копійки, як, напевно, й Угорщина та Польща. Але більш ліберальні країни вже перебувають за крок до історичних репарацій. “Якщо європейці хочуть каятися і платити, то чому б нам не отримати своєї частки?” — можуть запитати вітчизняні громадські активісти.

Дивлячись на те, як країни Скандинавії дають притулок африканським мігрантам, вітчизняні борці за рівність і справедливість можуть розкрутити історії про жорстоке захоплення варягами Київської Русі та вимагати компенсацію від Данії й Швеції “нащадкам варязького завоювання”. І як не грошима, то бодай  в’їзними візами для мігрантів. Якщо є бажання, з українського минулого можна підняти на світ Божий не менш разючі історичні факти, аніж історії про работоргівлю в Африці.

Чи долучиться Україна до довгої черги тих, хто очікує на репарації за історичні кривди? Залежить від того, станемо ми частиною Заходу чи залишимося за його бортом. А допомога Заходу в оборонній українській війні стане визначальною в тому, буде Україна його адвокатом чи доєднається до обвинувачів.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Дволикий Левіафан Чи допоможуть Україні війська НАТО?