By 
Улітку 1919 року, коли денікінці наступали на Україну, генерал УГА Антін Кравс надіслав запит щодо подальших дій в штаб Симона Петлюри. У відповідь генерал отримав телеграму: “На випадок зустрiчi з частинами армiй Денiкiна належить … безумовно не вдаватися в ворожу акцію; пропонувати військам Денікіна, щоб вони не займали тих місцевостей, які вже в наших руках; пропонувати їм звільнити район нашого походу, щоб не спиняти нашого руху…”[1]. У цьому наказі – головна причина початку трагедій Галицької армії.
Антон Денікін, не зробивши жодних поступок Симону Петлюрі, окупував Правобережжя. Антанта не заперечувала, бо турбувалася лише про те, щоб у протиборстві з УНР білогвардійці не зазнали великих втрат і тим не послабили себе у війні з більшовицькою Росією. Бої петлюрівців з денікінцями йшли з перемінним успіхом, але на початку листопада керівництво УГА припинило воєнні дії і перейшло на бік Денікіна. Не зустрічаючи більше серйозного опору, білогвардійці зайняли Правобережжя, однак ненадовго: їхні головні сили під тиском радянських військ стрімко відступали на південь.
Українсько-польська війна, провал спроб здобути міжнародне визнання, фактична міжнародна ізоляція ЗУНР негативно вплинули на її долю. Безрезультатною виявилась і діяльність ЗУНР та УНР на Паризькій мирній конференції. 25 червня 1919 року представники Антанти визнали права Польщі на окупацію Східної Галичини, хоч і підкреслювали її тимчасовість. Особливо ворожою до ЗУНР була Франція, яка вбачала у сильній Польщі противагу Німеччині на сході.
У вересні 1919 року армія УНР була оточена більшовицькими, білогвардійськими та польськими військами. Симон Петлюра сподівався на допомогу Антанти, і навіть звернувся за порятунком до Червоного Хреста. Однак підтримки українська армія так і не отримала. Ситуація погіршилась, коли військо охопила епідемія тифу. Тоді генерал УГА Мирон Тарнавський, щоб зберегти свою армію, припинив боротьбу з денікінцями, уклавши з ними угоду.
Конвенція генерала Тарнавського з Денікіним була ганебною подією в новій історії визвольних змагань України. Армія УНР також потерпала від тифу, проте голодні й напівроздягнуті вояки не капітулювали, а продовжували безнадійну боротьбу.
6 грудня 1919 року Симон Петлюра виїхав до Варшави, а згодом – у Париж. Чому ж Головний Отаман не залишився у Польщі, а поїхав до ворожої для УНР Франції? Мабуть тому, що штаб-квартира масонів була саме там.
ІII. Отож…
Навколо провідників української революції зібрано багато міфів. Ким ж вони були насправді?
Михайло Грушевський – історик, громадський діяч, прихильник автономії України в складі Росії. Його вважають першим президентом України, однак він був лише “Головою Президії” Центральної Ради, український народ його не обирав.
Володимир Винниченко – письменник, новеліст, що повсякчас рекомендував читачам української історії вживати заспокійливий бром. Мабуть, недарма, адже те, що вони творили в Україні, щоб вгодити російським шовіністам, без брому читати не можна.
Симон Петлюра – журналіст, учитель, інтендант у царській армії, Головний Отаман з непідтвердженими амбіціями. Він, буцімто, є організатором українського війська, борцем за Українську державу. Він – вождь, а всі оті міхновські, скоропадські, болбочани, оскілки, зелені, отамани і повстанці тільки заважали Петлюрі будувати самостійну Україну…
Варшавська угода з Польщею, зрада ідеї соборності України, а зокрема українців Галичини, – це теж історичний урок. Що їх усіх об’єднувало навколо нової держави? Любов до Україні? Самопожертва заради її самостійності? Чи масонські ложі, членами яких вони були?
Проголошення закону про воєводську автономію Галичини, заснування українського університету у Львові і намагання Євгена Петрушевича донести світові незалежність Галичини закінчилися трагічно. 15 березня 1923 року рішенням Ради амбасадорів у Парижі західноукраїнські землі відійшли до Польщі.
Європу ніколи не цікавила українська самостійність, вона завжди опікувалась лише власним добробутом і спокоєм. Європейський егоїзм, що не має жодного співчуття до народу, попередники якого захищали регіон від азійщини, й нині домінує у рішеннях ЄС.
Ґвалтування України – справа рук власних та зарубіжних політиків, які змушували країну підписувати міжнародні угоди (Європейська хартія про місцеве самоврядування, про національні меншини), меморандуми, конвенції тощо всупереч історичним, культурним та національним традиціям.
У світі, як і в Європі, розуміють аргументи сили: інтелекту, політичної волі, стратегії й тактики. Чи має їх Україна? Ось те питання, на яке щоразу потрібно шукати відповідь.
[1] Капустянський М. Зазнач. праця. – С.161 (телеграма штабу Головного отамана вiд 23.VIII.19.).
