By 
У 1967 році з нагоди 50-річчя більшовицької революції було розпочато виробництво двох кіноальманахів (збірок короткометражок). Ідея полягала в тому, щоб дати змогу молодим режисерам заявити про себе. Про російський альманах “Початок незвіданого століття” написано багато – у часи “перебудови” його тріумфально “зняли з полиці” й випустили на кіноекрани. А от про українську збірку “Вулиця вдовиних снів”, що її фільмували на Кіностудії ім. Довженка, забули.
Найдосвідченішим учасником українського альманаху був 38-річний Микола Мащенко. Він уже брав участь у виробництві кількох повнометражних стрічок як другий режисер і режисер-постановник. Що його спонукало взятися за короткометражку, невідомо.
Вибрав для роботи оповідання Олександра Серафимовича “Дитина”, створене 1942-го. Написав сценарій, відійшовши від сюжету літературного першоджерела. Вийшла історія про чотирирічну дівчинку Таню, що відстала від ешелону, у якому евакуювався її дитячий будинок. Заплакану крихітку виявили радянські розвідники і взяли із собою. У лісі нарвалися на німецьку засідку, розпочався бій, перелякане дівча опинялося в руках тих або інших…
Мащенко не був фронтовиком (на початку німецько-радянської війни мав 12 років), натомість твір Серафимовича, ймовірно, привернув його увагу тим, що події війни подані очима дитини. 18-хвилинний фільм зроблений майже без діалогів. Є окремі репліки (наприклад, Таня кілька разів кричить: “Дядя Володя!”, але відповіді нема), однак загалом картина вирішена зображальними засобами.
Пізніше критики зазначили, що саме з короткометражки “Дитина” розпочався кінематограф Миколи Мащенка. У цьому фільмі митець знайшов свій стиль, свій особливий почерк.
Другим учасником альманаху став 28-річний Віктор Гресь. Він щойно закінчив режисерський факультет ВДІКу, маючи в доробку тільки дипломну короткометражку “Баллада о Чердачнике”, зроблену на навчальній кіностудії вишу спільно з однокурсником Віталієм Кольцовим. Тепер молодий режисер дістав можливість самостійно фільмувати на великій студії.
Сценарій “Кузьмич” написав разом із Віктором Мережком, студентом останнього курсу сценарного факультету ВДІКу. Невеличкий загін червоноармійців, очолюваний Кузьмичем, виходить з оточення, знесилені солдати помирають від ран і спраги. А коли нарешті натрапляють на криницю, у небі з’являється ворожий літак і заходиться поливати їх кулеметними чергами. Один із бійців з останніх сил бере гвинтівку й підбиває літак. Німецький льотчик вистрибує із парашутом. Він розуміє, що на нього чекає неминуче покарання. Але червоні не стріляють, спостерігаючи, як ворог гине в болоті.
Фільм назвали “Хто помре сьогодні”. Упродовж 19 хвилин не вимовляється жодного слова (крім закадрового голосу на початку), художній образ створюється взаємодією артистів і прекрасною музикою Володимира Губи.
Картина могла мати успішну фестивальну долю, відкрити режисерові чудові перспективи. Натомість дебютанта звинуватили в “абстрактному гуманізмі” та “занепадницьких настроях у зображенні подвигу радянського народу”. Фільм заборонили.
Третю короткометражку знімав 32-річний Василь Ілляшенко. Він закінчив ВДІК два роки тому, але вже встиг пережити трагедію: зробив на Кіностудії ім. Довженка за сценарієм Ліни Костенко й Аркадія Добровольського повнометражний фільм “Перевірте свої годинники”, який не просто заборонили – справу розглядали на засіданні Політбюро ЦК КПУ, куди викликали режисера й директора студії Василя Цвіркунова. “Ніхто не заступився, – згадував Ілляшенко. – Розправилися в присутності всіх членів Політбюро і членів уряду, вбивали під матюки і грубощі видатного ліберала Шелеста. Нікого не цікавило, що буде опісля з невідомим бездипломним режисером (фільм був дипломною роботою)”.
Короткометражка стала для Ілляшенка й шансом реабілітуватися, і можливістю зняти фільм, який зарахують як дипломний. Вибрав для екранізації оповідання Вадима Кожевникова “Березень-квітень”, написане 1943-го. Судячи з того, що сановний письменник (на той час головний редактор московського журналу “Знамя”, секретар правління Спілки письменників СРСР і депутат Верховної Ради СРСР) особисто взявся за написання сценарію для початківця, не обійшлося без рекомендації класика радянського кінематографа Сергія Герасимова, педагога Ілляшенка у ВДІКу.
Фільм розповідає про радянського розвідника, який виконав завдання у ворожому тилу й розшукує в засніженому лісі закинутого сюди радиста, щоб терміново передати в центр важливу інформацію. Радистом виявляється поранена дівчина – відморозила ногу. Вдвох вони, долаючи купу перешкод, повертаються до своїх і… закохуються одне в одного. 20-хвилинну стрічку “Березова бувальщина” Ілляшенко завершив 1968-го. Але подальша її доля невідома.
Альманах “Вулиця вдовиних снів” у цілісному вигляді ніколи не побачив екрана. Не виключено, втім, що окремі його частини (короткометражку Мащенка і, можливо, Ілляшенка) показували в кінотеатрах на подовжених сеансах.
По-різному склалися долі учасників альманаху.
Василь Ілляшенко не оговтався після розп’яття членами політбюро (він згадував, що “після цієї катастрофи так і не звівся на ноги”). Знімав згодом повнометражні фільми, але значного успіху не мав. Натомість відбувся як прекрасний педагог, автор книг з історії й теорії кінематографа, а також як поет і прозаїк.
Віктор Гресь після того, як затаврована дебютна стрічка “лягла на полицю”, змушений був перейти на іншу київську студію – “Укртелефільм”. Нова короткометражка “Сліпий дощ” принесла йому диплом Всесоюзного фестивалю і гран-прі в Монте-Карло. Перший повнометражний фільм зняв лише за 13 років після “Хто помре сьогодні”, в 1980-му – стрічка “Чорна курка, або Підземні жителі” досі є найвідомішою роботою цього талановитого митця.
Про заборонену короткометражку “Хто помре сьогодні” згадали за чотири десятиліття після її створення – на 6-му Київському міжнародному фестивалі документальних фільмів “Кінолітопис-2007” режисерові вручили диплом “За найкращий дебют минулих років”.
Найщасливіша кінематографічна доля випала Миколі Мащенку, який зняв 18 картин, серед них уславлені “Комісари”, шестисерійний телефільм “Як гартувалася сталь”, трисерійний “Овід” і багато інших.
