Слідами російського терору і брехні. Новий серіал “Литвиненко”

Слідами російського терору і брехні. Новий серіал “Литвиненко”

Навіть у періоди відносного спокою та миру у світі триває таємна війна, яку ведуть шпигуни різних країн. У літературі та кіно постає образ благородного лицаря, який обстоює в цій таємній війні інтереси своєї держави. Ці твори мають неабияку популярність. Згадаймо бодай славетного “агента 007”, який служить її величностікоролеві Британії.

Література й кінематограф СРСР намагалися не відставати від трендів і теж доклали чимало зусиль, аби створити образ свого працівника спецслужб, відданого соціалістичній вітчизні. Щоб наочно продемонструвати різницю між “хорошими нашими” та “поганими їхніми”, навіть ввели в обіг слово “розвідник” замість усталеного у світі “шпигуна”. Щоправда, вживали й інші поняття, як-от “чекіст”, аби підкреслити, так би мовити, спадковість професії, або більш поетизоване — “боєць невидимого фронту”.

Громадяни однієї шостої частини суходолу, яку гордовито вважали “страною, где так вольно дышит человек”, взагалі небагато знали про діяльність своїх спецслужб. Про це майже не писали в засобах масової інформації, хіба інколи з’являлися твори мистецтва, в основу яких були покладені реальні події. Наприклад, фільм “Мертвий сезон”(1968, режисер С. Куліш), в преамбулі до якогораптом з’явився реальний радянський шпигун, який, проте, переконував глядачів, що вони побачать не так його реальну історію, як “збірний образ радянського розвідника”.

На початку 1980-х у радянський прокат вийшла французька комедія режисера Жерара Урі “Укол парасолькою” з відомим актором П’єром Рішаром у головній ролі. Радянські глядачі від душі сміялися з пригод невдахиу виконанні улюбленого актора, який раптом опинився в центрі подій замовного вбивства. На відміну від західної публіки, схоже, мало хто з відвідувачів радянських кінозалів зрозумів прозорий натяк на порівняно недавню резонансну шпигунську справу, фігурантами якої були “бійці невидимого фронту” та представники спецслужб “братньої” соціалістичної Болгарії. Хоча можна уявити й таку картину: фільм спеціально закупили для показу в СРСР, аби представники спецслужб могли досхочу посміятися та потішитися зі своєї безкарності.

В основі стрічки “Укол парасолькою” лежить реальна історія болгарського дисидента, письменника й журналіста Георгія Маркова, якого вбили 1978 року за допомогою спеціально сконструйованої парасольки, після уколу якої в організм Маркова потрапила невелика кулька з отруйною речовиною — рицином. Замах було скоєно посеред дня, у центрі Лондона. За два тижні Георгій Марков помер у лікарні, антидот не змогли знайти. Вбивство так би й залишилося нерозкритим (за всіма ознаками смерть настала внаслідок серцевого нападу), якби лікарі не виявили цю невелику кульку.

Вбивство Маркова не було першим замахом, який здійснили радянські спецслужби за кордоном, і попри розпад СРСР не стало й останнім. Правонаступники “чекістів” продовжили “традицію” вбивств в інших країнах, зокрема у Великій Британії. Не дарма на святкуванні чергової річниці ФСБ, яка пишається своїм родоводом від ВЧК та ОДПУ, президент Володимир Путін у вітальній промові, не криючись, оголосив, що вважає себе “у відрядженні” на цій посаді, а відрядила його “контора” — так колись називали КДБ (нині — ФСБ), аби не згадувати чорта всує.

Черговим голосним злочином такого штибу стало вбивство колишнього співробітника ФСБ, перебіжчика Олександра Литвиненка, який у співавторстві із журналістом Юрієм Фельштинським написав і видав на Заході книжку “ФСБ підриває Росію” (2001).У ній ішлося про причетність ФСБ до підриву житлових будинків в 1999 році, вчиненого задля того, щоб Володимир Путін переміг на виборах. Видання книжки фінансував опальний російський олігарх Борис Березовський, який теж втік із Росії до Лондона. Згодом за цією книжкою французький режисер Жан-Шарль Деньо зняв однойменний документальний фільм, також відомий під назвою “Замах на Росію”.

Наступного року Литвиненко видав книжку “Луб’янське злочинне угруповання”, у якій викрив зв’язки ФСБ із кримінальним світом, корупцію в органах і організацію вбивств.

1 листопада 2006 року Литвиненка отруїли, за два тижні він пішов із життя в лікарні, проте британська поліція встигла записати його свідчення. Він назвав своїх ймовірних вбивць — це агент ФСБ Андрій Луговий і Дмитро Ковтун, який видавав себе за підприємця. Водночас Литвиненко звинуватив в організації замаху безпосередньо ФСБ та особисто Володимира Путіна. Під час слідства, хоч, далебі, не відразу, встановили й речовину, якою вбили Литвиненка, — радіоактивний полоній-210.

Саме цій резонансній справі присвячено новий британський мінісеріал “Литвиненко”, що складається із чотирьох епізодів. Зняв його режисер Джим Філд Сміт, головну роль виконує відомий шотландський актор Девід Теннант, який також є одним із виконавчих продюсерів проєкту.

Хоча сюжет уже відомий, дивитися фільм таки варто, адже в ньому є чимало важливих деталей, особливо щодо візиту британської слідчої групи до Москви. Тоді російська влада буцім погодилася на співпрацю зі слідством і водночас не лише заявила про свою непричетність до вбивства Литвиненка, а й звинуватила його в замаху на Лугового та Ковтуна.

У цьому фільмі є один дуже важливий “герой” — це нахабна брехня російської влади, починаючи від президента й до посадовців усіх рівнів, і навіть відверте знущання, коли Андрія Лугового, фігуранта справи й головного підозрюваного у вбивстві Литвиненка, обрали депутатом Держдуми.

Стрічка також містить жорстку критику британських політиків, які вирішили не загострювати стосунки з Росієюі частково загальмували слідство. Непокаране зло знову проявило себе через сімнадцять років, коли в британському містечку Солсбері відбувся замах на іншого перебіжчика — Сергія Скрипаля, під час якого було застосовано отруйну речовину “Новачок”. Від неї постраждали й інші люди, проте ані російські агенти, ані ті, хто їх відправив виконувати “завдання”, долею випадкових жертв не переймаються взагалі.

Образ “бійців невидимого фронту” залишився в минулому, його відкинули як уже застарілу та непотрібну маску. Злочинні дії російських спецслужб логічно втілюються в макабричному терорі російської армії на тимчасово окупованих теренах України. Це не війна “Путіна та його армії”, це війна Росії проти всього цивілізованого світу, державна стратегія і політика, неодмінним складником якої є брехня.

Серіал “Литвиненко” ще раз нагадує глядачам, із чим має справу не лише Україна, а й увесь світ. 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.