Смак трипільського борщу

Смак трипільського борщу
Читаю на сайті одного з телеканалів: “Борщ за рецептом часів трипільської культури готують в Музеї народних ремесел, який знаходиться в селі Стадниця під Вінницею. У борщі немає звичних інгредієнтів, але вони й не потрібні. Картоплі тоді ще не було. Але були коріння. І корінь лопуха містить дуже велику кількість крохмалю. Тому він в борщі замінить картоплю абсолютно повноцінно”.

Шукаю більш докладну інформацію і знаходжу на одному з мережевих ресурсів інтерв’ю з дослідницею подільської кухні. Вона каже (наводжу мовою оригіналу): “И хотя научно доказано, что мы прямые потомки трипольцев (это доказывают антропологи, генетики, историки и другие научные работники), мы стремимся быть их духовными потомками – хотя бы потому, что они имели тот уклад существования (с точки зрения миролюбия, экологичности, создания прекрасных вещей и в конце концов искусства), о котором сегодня можно только мечтать. Видимо поэтому мы так пристально изучаем их быт, хотим воспроизвести их рецепты”.

Наведені цитати, зрозуміло, не потребують коментарів. Жодних. Але попри усю свою, назвемо це так, фронтальну контроверсійність, вони парадоксально перегукуються з іншими цитатами, які можна знайти, зокрема, у статтях Леоніда Залізняка – професора, археолога, завідувача відділу кам’яної епохи Інституту археології НАНУ. Він свого часу іронізував над тим, що прочитав у підручнику “Історія педагогічної думки і освіти в Україні”. Автори підручника, не обтяжуючи себе посиланнями на наукові джерела та іншими формальностями, постулювали: “Праукраїнці-трипільці стали родоначальниками славнозвісних борщів українських []вельми вітамінізованої страви, яка[]й досі не знайшла собі альтернативи”.

Так от, професор Залізняк ще у 2007 році звертався чи то до авторів підручника, чи то до інших видатних борщознавців із риторичним запитанням: “Як вдавалося трипільцям зварити борщ без картоплі, помідорів, буряка, моркви, цибулі, часнику, перцю?”

Пан археолог, певне, і гадки не мав про ключове значення кореня лопуха в трипільській кулінарії. І в “уклад существования” з погляду миролюбності та екології, підозрюю, не заглиблював свій професорський розум. Тому, мабуть, і прив’язав поняття “борщ” до буряка з помідорами. А виявляється, що борщем можна за бажання назвати будь-що, здатне булькотіти в печі. Навіть вариво з корінців і болотних рослин, ускладнене сметаною чи іншим кисломолочним виробом древніх трипільських аграріїв. За бажання, як відомо, можна придумати не лише рецепт трипільського борщу, а ціле альтернативне минуле. Придумати й переконувати всіх у його існуванні.

Така “деміургічна вправа” може мати різну мету. Хтось нафантазовує альтернативне минуле для того, щоби привабити туристів та інших любителів екзотики. Хтось за його допомогою намагається володіти теперішнім і конструювати майбутнє. А комусь бракує ідолів для колективного поклоніння,тож він хоче освятити минулим свого саморобного боввана. І змусити всіх вклякати перед ним, мотивуючи це “традицією”. Бажано давньою. А якщо “традиції” п’ять чи десять тисяч років – а чом би й ні? – то кращого не придумати.

Якби “деміургічні вправи” залишалися на рівні домашніх практик (для родичів і знайомих) чи реконструкцій трипільського борщу, то й бог із ними. Навіть прикольно. Але ні, не залишаються. Наші “деміурги альтернативного минулого” куди амбітніші за дослідників подільської кухні. Вони прагнуть легітимізувати своїх бовванів. І не для вузького вжитку, а щонайменше для суспільного поклоніння. У своїх маленьких дискурсивних казанках вони намагаються зварити цілу нормативну ідеологію для тієї спільноти, яку окреслюють словом “нація”. Вони прагнуть конвертувати альтернативне минуле у владу, а відтак у гроші.

Відразу після подій 2014 року здавалося, що популярність диванних шумерологів і шукачів причорноморської Аратти назавжди відійшла в минуле. Що “палеокомуністична” ностальгія за золотою добою Трипілля вже ніколи не набуде рис делегованого з Москви політичного сектантства й надалі вже не використовуватиметься імперськими “объединителями славянства” для руйнування модерної української ідентичності. Що невипадково після початку війни в українському інформаційному просторі поменшало різноманітних “народних академіків”, аріософів, агресивних слов’янофілів і хутірських пророків.

Але ці сподівання не справдилися. Українська доказова наука не спромоглася зайняти того плацдарму публічності, з якого відступили (радше втекли) продавці альтернативного минулого. Відповідно не змогла й через широку публічну дискусію остаточно відправити “народних академіків” до смислової резервації. І ті знову повертаються. Обережно, без помпи, але повертаються. Уже перемальовані. Уже без промосковських прапорів “слов’янської єдності”, без акцентів на “арійському стандарті”, без згадок про “священну колиску трьох братніх народів”.

Тепер їхнє альтернативне українське минуле не обертається, наче каруселька, навколо ярої безжальної Сварги. Тепер воно забарвлюється в пастельні кольори трипільських пасовиськ, у барви давніх вишивок; подається в контексті протистояння “нашої духовності” та “їхньої раціональності”, “нашої традиції” та “їхніх збочень”. Альтернативне минуле пропонується як “культурна зброя проти агресора” та “виховний ресурс”. Тобто стара тухлятина подається під соусом маркування української ідентичності.

Український світ знову пропонується означати через пріоритет общинного (розумій: комуністичного), родинного (розумій: кланово-аграрного) і традиційного (розумій: архаїчного, хутірського, патріархального). Ті самі любі північному “братові” шароварні яйця, лише в профіль.

Чому таке відбувається? Українська дослідниця і докторка історичних наук Наталя Яковенко, виступаючи на круглому столі “Міфологізація походження українців”, назвала причину: “Я би повторила слідом за незабутнім Свиридом Петровичем Голохвастовим: «Всьо от нєобразованності». Тому що абсурдні ідеї, висловлені аматорами на кшталт Плачинди, або археологами, які займалися одними проблемами, а потім занурилися в речі, їм незнайомі, на зразок Шилова, були зустрінуті з таким ентузіазмом інтелігентною спільнотою України – письменниками, журналістами, учителями. А це показує, яким був рівень освіти цього середнього прошарку інтелігенції в Україні”.

І цей масив “недоосвічених” та “середніх” і далі продукує теперішнє, закодоване альтернативним минулим, придуманим в ім’я успішної торгівлі “общинним, родинним і традиційним”. Душне, провінційне та безперспективне теперішнє, у якому шабаш антивакцинаторів, за найоптимістичнішими підрахунками, підтримує 56% населення країни.

Кажуть, що були спроби створити інші версії українського альтернативного минулого. Версії оптимістичні та відкриті вітрам свободи. Кажуть, що “середній прошарок” успішно задавив ці спроби не так інтелектом, як “масою”. Кажуть, що нині відкривається простір уможливлення для нових спроб. А ще кажуть, що знову нічого не вийде, бо сила інерції у вітчизняному культурному просторі могутніша за силу інерції в українській політиці.

Адже й бюрократична, і суддівська касти так чи інакше мають справу з модерною реальністю, у якій змушені оперувати й на виклики якої воленс-ноленс змушені відповідати. А от каста “жерців культури” може собі дозволити сидіти в смисловій шкаралупі, торгувати “общинно-родинним” альтернативним минулим і не зважати на жодні виклики. Тим більше, що всі реформи та революції бушують десь за шкаралупою й зовсім не зачіпають кастових, кланових, посадових ієрархій, привілеїв і ритуалів.

А тут, у шкаралупі, можна й далі обговорювати смак трипільського борщу. Або черговий переклад Велесової книги. Або ж просто колупати в носі та чекати, поки всі воріженьки розвіються, як роса на сонці.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Про жерців Темряви Безсловесних Блиск і непрохідність “людей картинки”