“Солідарність” одноразового використання

“Солідарність” одноразового використання
Цими днями в Польщі відзначають 40-ліття створення робітничої профспілки “Солідарність” (Solidarność). Організація, що була покликана захищати інтереси простих робітників у комуністичній Польщі, зробила приголомшливу кар’єру. За короткий час вона перетворилася на загальнодержавний суспільно-політичний рух, участь в якому брали приблизно десять мільйонів поляків. Цифра, здавалось би, неймовірна як на країну, де мешкало менше сорока мільйонів людей – разом з неповнолітніми і немовлятами, пенсіонерами і довгожителями, злочинцями і військовими, інвалідами і божевільними. Не дивно, що цей рух вже за дев’ять років викликав у країні зміну системи влади і державного устрою. Однак в Польщі цю дату зараз все ж відзначають, а не святкують.

Успіх “Солідарності” пояснюється тим, що цей рух об’єднав майже усі сили, що не були задоволені ситуацією в Польській Народній Республіці загалом і її керівною силою – Польською об’єднаною робітничою партією – зокрема. Так до робітників, які мали досить традиційні вимоги до влади (підвищення зарплат і не підвищування цін на продукти та товари першої необхідності), приєдналася група лівих інтелектуалів, колишніх партійців, а потім антипартійців-дисидентів, і вимоги доповнилися постулатами про свободу слова, громадянські права тощо. Підтримка “Солідарності” консервативною інтелігенцією і Католицькою церквою розширила список вимог і на, умовно кажучи, “права віруючих”, тобто так званого поляка-католика.

Неважко, мабуть, здогадатися, що до об’єднання в межах “Солідарності” ці світоглядно і культурно різні середовища не надто комунікували між собою і не особливо любилися. Традиційний поляк-католик ставився з недовірою до лівих реформаторів чи лібералів, серед яких було чимало й євреїв, а ті відповідали йому не надто прихованою зверхністю. Простому польському робітникові обидва ці середовища також не дуже припадали до душі. Об’єднала їх тільки спільна нелюбов до авторитарного комуністичного режиму та незадоволення владою, що не могла забезпечити гідний рівень життя ні робітничому класові, ні національно свідомій інтелігенції, ні прогресивним лівим інтелектуалам, ні пересічному провінційному парафіянинові.

Ну і сталося. У 1989 році опозиція тотально перемагає владу на частково вільних виборах. Незабаром незмінний лідер “Солідарності” Лех Валенса стає першим некомуністичним президентом Польщі, а видатні особи руху очолюють уряд і міністерства. Кінець комунізму. Початок системних реформ. Свобода.

Одним із гасел руху було: “Немає Свободи без Солідарності” (Niema Wolności bez Solidarności). Та коли свободу поляки вибороли, то солідарність їм вже виявилася непотрібною. Колишні соратники, лідери руху досить швидко пересварилися поміж собою. Організація розвалилась на кілька непримиренних частин і з часом деградувала й втратила вплив.

З’ясувалось, що солідарність як суспільно-політичний інструмент була потрібна для повалення певного державного устрою, системи влади – тобто як інструмент для руйнування. Натомість для побудови спільного майбутнього вона виявилася інструментом неефективним – хоч би й тому, що кожен із колишніх соратників бачив майбутнє по-різному. Найбільш підготовлені кинулись будувати в країні капіталізм і облаштовувати свою позицію у ньому. Більш нетерплячі не стали дожидатись, коли капіталізм буде збудовано, а поїхали туди, де він вже давно існував. Значна ж частина поляків залишилася на своїх місцях і чекала, що будівники національного капіталізму в рамках, так би мовити, “традицій солідарності” подбають і про них. Як наслідок – розчарування, зневіра і образа. Що ж тут святкувати?

У вільному плаванні – кожен за себе, кожен розпоряджається своєю свободою так, як забажає, як зможе. Звичайно ж, є й опція “солідарності задля майбутнього”, “солідарності задля спільного добра” – колись за такими принципами творились поліси, міста-держави. Тепер же у глобалізованому світі ідея творчої, будівної солідарності може культивуватися лише в невеликих, досить одноманітних середовищах. Водночас варто пам’ятати, що людська солідарність не дається раз і назавжди – її потрібно підтверджувати щодня. Її неможливо законсервувати, передати на збереження чи подарувати. Це продукт одноразового використання.

Для її виникнення потрібні особливі обставини, час та середовище. У перші успішні роки поляки навіть намагались в певному сенсі “експортувати” свій досвід солідарності в інші країни посткомуністичного блоку як своєрідне польське know-how. Ніде не спрацювало. Залишились на згадку значки, прапорці, спільні фотографії з польськими колегами.

В Україні польський досвід солідарності не вдалося використати навіть для руйнування – для остаточного повалення комуністичної системи. У нас вона гармонійно еволюціонувала в олігархат. Зараз на ці “граблі” наступають білоруси. Чи їм вдасться краще, ніж нам?

Зрозуміло одне – щоб у суспільстві з’явилась справжня солідарність, мало досвіду і знань, між його членами мусить виникнути своєрідна “хімія”, під впливом якої сформується той руйнівний для системи елемент. І власне цього всіх нас має навчити польський досвід. Тому річниці “Солідарності” все-таки потрібно відзначати, нехай і не святкувати.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Демократія від меншості Страх наш насущний