By Новими символами бронзового віку стали колесо та колісниця, що втілювали циклічний рух сонця. Хоча колесо було винайдено в Європі наприкінці V – поч. IV тис. до н.е., сакралізація цього символу та встановлення асоціативного зв’язку кругового руху Сонця по небу з обертанням колеса припадає на кінець ІІІ-ІІ тисячоліття до н.е. Як найбільш раннє ототожнення сонця з колесом Б. О. Рибаков, спираючись на дослідження Н. В. Гурова, наводить писемні знаки культури Мохенджо-Даро, яка існувала на території Індії 2 300-1 700 р. до н.е. Знак з шістьма променями, подібний до літери “Ж”, означав одночасно і колесо, і колісницю, і день сонцестояння, і сонячне свято[1].
Солярний символ колеса часто наносився на культові речі, виготовлені з чорного та з кольорових дорогоцінних металів, особливо з бронзи, золота і срібла. Тисячі маленьких коліс (знаків обітниці), які називались Rouelles, виготовлених з 50 р. до н.е. до 50 р. н.е., знайдено у язичницьких святилищах на територіях Німеччини, Швейцарії, Галлії. У вигляді колеса робились амулети, підвіски, верхні частини шпильок (рис.1,2). Згідно зі свідченнями Д. Бошковича, в околицях Дублян біля Білгорода місцеві краєзнавці знайшли більше 200 ритуальних коліс[2].
Колесо та колісниця стають символом бога сонця та бога неба і блискавки у багатьох народів. Зокрема колесо з шістьма та дванадцятьма спицями було неодмінним атрибутом сонячного і грозового бога кельтських племен – Тараніса, якому поклонялись на Британських островах, у Галлії, в областях Рейну, Дунаю та інших. На північному сході Франції, у департаменті От Марн, у місцевості Гурзон, була знайдена давня скульптура бога Тараніса (рис. 3).
У правій піднятій руці Тараніс тримає ритуальний стрижень “барсом” – пучок переплетених блискавок, на плечі – в’язку з шістьма кільцями – торками, що носились на шиї як знаки соціальної та духовної влади і вищості або застосовувались у ритуалах як брязкальця. У лівій опущеній руці божества – колесо з шістьма спицями (символ сонця і неба). Прообразом колеса з шістьма спицями, на думку Б. О. Рибакова, могла бути сніжинка – єдина у природі фігура, яка складається з 6 променів і ніколи – з чотирьох або восьми. Засніжені вершини гір, на яких відбувались релігійні ритуали, могли породити у свідомості людей асоціативну пару: сніг – небо.
Зображення бога Тараніса у молитовній позі з піднятими вгору руками розміщено на внутрішній стінці срібного ритуального котла з торфовища біля хутора Гундеструпа, Данія, виготовленого між 150 р. до н.е. та 1 р. до н.е. (рис. 4).[3]
Ідентифікація сонця з колесом або колісницею знайшла відображення у міфах багатьох народів світу. У греків на колісниці їде бог сонця Аполлон, в іранців – боги Ахурамазда і Мітра, у скандинавських народів – бог дня Дагр, якого везе світлогривий кінь Скінфаксі. У “Рігведі” колісниця є алегорією сонячного року.
Яскравим свідченням культу Сонця є мініатюрна бронзова скульптура сонячної колісниці XVIII-XVII ст. до н.е., яку у 1902 році на трундхольмському болоті на північно-західному березі острова Зеландія знайшов селянин (рис.5).
Ймовірно, люди вважали, що під час руху колісниці вдень сонце обернене своїм до землі золотим боком, а під час його зворотної мандрівки вночі – темним боком.
Золоту сонячну колісницю виявили в 1877-1880 рр. на річці Оксус на території сучасного Таджикистану. Створили ж її за правління Ахеменидів, приблизно 200 р. до н.е. (рис. 6). На колісниці, запряженій трійкою коней, ідуть два божества, можливо верховний бог зороастризму Ахурамазда та бог сонця Мітра. На їхніх шиях золоті кільця – торки – знаки верховної влади. По краях багатьох монет, знайдених у скарбі, зображені сонячні промені.
Скульптурки сонячних колісниць було виявлено у північно-західній частині праслов’янського світу, зокрема в пам’ятках лужицької культури. Проте ці сонячні колісниці везуть не коні, а птахи (рис. 7).
Можливо, що в уяві народів того часу денне сонце мчало по небу на колісниці, запряженій кіньми, а нічне сонце пливло по підземному світу на лебеді, качці або на гібридній істоті, яка мала риси коня і пташки.
Особливий інтерес викликає бронзова колісниця з Штреттвега (Грац, Австрія), знайдена у могилі жерця VI ст. до н.е. (рис. 8). Це складна композиція, поставлена на решітчасту платформу (завдовжки 35 см), з кінськими головами та чотирма колесами. У центрі розміщена оголена жіноча постать заввишки 23 см. Оскільки вона набагато вища від інших персонажів, можна вважати її богинею землі, відомою у венетів з VI ст. до н.е. під ім’ям Ректія. Зігнутими у ліктях руками вона підтримує велику півкруглу чашу.
Додатково її тримають дві підпорки, поставлені навхрест. Очевидно, богиня землі звертається до вищого сонячного божества, круглий символ якого вона тримає у руках. Можливо, чаша використовувалась як світильник. Попереду і позаду богині стоять по два оголених юнаки, які тримають за роги оленів. За ними, біля лівого і правого краю платформи, розміщено двох воїнів на конях у шоломах зі щитами і списами. Між богинею, оленем і вершниками розташовані фігури жінки та чоловіка, який замахується на неї кельтом.
Б. О. Рибаков трактує цю композицію як сцену жертвоприношення: чоловік вбиває жінку, а воїни вбивають юнаків та оленів. Ці жертви приносяться для богині землі і бога сонця. “Очевидно, – пише вчений, – у племен Центральної та Східної Європи відбувалась близька до грецької міфотворчість, у якій на видне місце висувалось жіноче божество землі і чоловіче божество сонця – таємної животворящої “ярої” сили. Це божество було близьким до Аполлона за своїми ознаками і функціями. Воно могло називатись Святовид, Дажбог, Род”[4]. Ідея поєднання жіночого начала (Земля) та чоловічої запліднювальної сили (Сонце) була провідною у релігійній свідомості того часу.
Поширення відлитих з металів мініатюрних сонячних колісниць на різних територіях Євразії свідчить, що в ІІ-І тисячолітті до н.е., внаслідок астрономічних спостережень за круговим циклічним рухом Сонця по небу, світило отримало новий символ колеса і колісниці.
[1] Гуров Н. В. Протоиндийский блок названия праздника (Сообщение об исследовании протоиндийских текстов). – М., 1975. Див: Рыбаков Б.А. Язычество древних з славян
[2] Boskovic Djurdje. Quelques observations susle charcultuel de Dupljajas, S. 41 – 45. ill. XXIV. Див: Рыбаков Б.А. Язычество древних славян
[4] Рыбаков Б.А. Язычество древних славян
