Соціал-національна революція у галицькому стакані. 10 років по тому

Соціал-національна революція у галицькому стакані. 10 років по тому

Майже десять років тому я написав статтю “Соціал-національна революція у галицькому стакані. Спроба аналітики”, де міститься рефлексія на тодішню тріумфальну перемогу ВО “Свобода” у трьох західних областях, а також спроба спрогнозувати коротко- і середньострокову перспективи для влади ультраправих у Галичині.

Можу констатувати, що десять років минули швидко. За суб’єктивним відчуттям – значно швидше за попереднє десятиліття.

Нині добігає кінця певний політичний цикл. Можна підвести проміжні підсумки та проаналізувати тодішні прогнози, які, зрозуміло, не могли врахувати всіх подій, що відбулися за минуле десятиліття. А серед них була й блискавична деградація режиму Януковича, і Євромайдан 2013-го, і шість років російської агресії, ну й, зрозуміло, несподівані перемоги українських, так би мовити, “младотехнократів” у квітні і вересні року 2019.

З іншого боку, ці події, що мали вплив на всю Україну, не зачепили (або майже не зачепили) консервативного політичного укладу Галичини. Того укладу влади, для якого базисом були, є й, судячи з усього, залишаться на середньострокову перспективу містечкові фамільні клани. Сформовані ще за радянського колгоспно-партійного укладу, вони реально контролюють ситуацію на місцях. Щоправда тепер “комсомольці 80-х ”політично зафарбовані у кольори “сценічно-мітингового” націоналізму.

Ментальний (світоглядний) фундамент кланової влади поки що також не зазнав помітної трансформації. Незважаючи на те, що молодші покоління галичан (“діти купонної епохи” та міленіали) вже дивляться на світ через екрани смартфонів, а не “зомбоящиків”, загальні тренди, загалом, не помінялися.

Десять років тому я описував цей соціально-політичний субстрат так:

“«Міські селяни», які за останні півстоліття стали переважаючим соціальним прошарком у Львові, Тернополі та Івано-Франківську, наповнені тихою і впертою ненавистю до всіх видів буржуазії (а також до всіх різновидів соціального успіху). Вони, зрозуміло, ненавидять українських олігархів, які глибоко чужі їм і далекі він них ментально і етнічно. Але ця ненависть досить абстрактна. Набагато конкретнішою є ненависть бідного мешканця пятиповерхової «хрущоби», який кожного дня бачить за вікном, у своєму дворі (на тому місці, де колись був дитячий майданчик) новеньку віллу місцевого скоробагатька з двометровим парканом і гаражем для джипу.

Ця “базова” ненависть за десять років не розсмокталася. Вона й далі є мотиваційним джерелом для підтримки політичних партій, персон і трендів.

Але тепер вектор її спрямування зачіпає не так абстрактних “олігархів”, які для всіх вже виглядають на незнищенне зло, з яким треба буде миритися, принаймні у найближчі десятиліття, але й, скажімо, висуванців тієї ж “Свободи”, які з трендової ніші опозиціонерів та радикалів перейшли до категорії “влада”, стали господарями грошових потоків та, очевидно, успішно інтегрувалися до тієї неофеодальної системи контролю і розподілу, яка і є об’єктом невгасимої соціальної ревності “маленьких галичан”.

У 2010 р. також було очевидно, що очікування революційного і справедливого переділу власності “за давньою традицією маскується гаслами типу «Україна – українцям!», хоча «для себе» наші непрості ментальні селяни добре знають, що 90% тих «клятих злодіїв-буржуїв», яких вони мріють розкуркулити, насправді є етнічними українцями. Але за неписаним кодексом «селянського респекту» про це вголос казати не можна (або майже не можна). В ідеалі (а селяни, як відомо, є невиправними ідеалістами) розділяти націю за неплемінними маркерами – злочин. Особливо, якщо це робити публічно – не дай Боже почують «чужинці». За неписаним кодексом треба казати (й то тихо, «для своїх») про віртуальних «євреїв» і «москалів», навіть якщо у радіусі десяти кілометрів немає жодного представника означених національностей. Це такі народно-політичні «ігри позиціонування» у які з успіхом грає нове покоління галицьких політиків.

Чи зазнало за минуле десятиліття трансформації те означення “свій-чужий”, яке, воленс-ноленс, лежить в основі всіх галицьких симпатій та антипатій? Соціологія, яку робили передвиборні штаби навесні 2019 р., зафіксувала, що для вікових категорій виборців-галичан від 30 до 65 років етнічний маркер залишився вкрай важливим, якщо не домінуючим. І лише для тих, хто народився за часів незалежності, поняття “свій” пов’язане з тим, що тепер звично називати “новими ідентичностями”, тобто з маркерами культурно-цивілізаційного, комфортогенногота вікового типу.

Якщо десять років тому архаїчний етнічний націоналізм на Галичині фронтально переважав політично-культурницький, то нині ситуація змінилася. Ті варіанти національної ідентифікації, які маніфестували на виборах-2019 пропагандисти Петра Порошенка та Святослава Вакарчука, опиралися здебільшого на політичні і цивілізаційні маркери. 

Це сформувало тренд “цивілізованого націоналізму”, актуалізований позицією популярних на заході України естрадних харизматів, блогерів, журналістів, письменників та інтелектуалів. Відповідно архаїчні варіанти націоналізму та націонал-соціалізму змушені були відступити на ті публічні майданчики, де продовжує домінувати сільський (рустикальний) ресентимент й де в етнічного маркеру немає альтернативи. Скажімо, у середовищі містечкових політичних еліт та провінційних кліриків.

Одночасно вибори 2019 р. продемонстрували, що значна частина галичан (й не лише молодих) готова віддати свої голоси “свіжим обличчям”, незалежно від їхньої етнічної приналежності та політичної компетентності. Деякі з експертів поспішили оголосити про настання “нової ситуації” та почали правити панахиду за традиційним галицьким націоналізмом.

Зрозуміло, що “нова ситуація” є радше “новим настроєм”. Тобто черговим хитанням того емоційного маятника, який у 2014 р. привів у велику політику крикливих “камуфлонів”, а ще раніше дав карт-бланш західноукраїнським “європейським мерам”, які 15 років тому виглядали чи не взірцями цивілізованості. Особливо на тлі тих печерних колхозанів, єдиним козирем яких було вміння “нагнути” дрібніших чиновників.

Але світ вкотре нагло змінюється. Настрій розвіється, маятник знову хитнеться вправо й “патентовані” націоналісти не проґавлять свого шансу. Або ж навпаки – проґавлять, бо влада, як відомо, розслаблює загалом тапритуплює нюх.

Як би там не було, але ми однаково відстаємо від вимог доби. Фатально відстаємо. Епоха Гіпермодерну переможно крокує світом, а в нас все ще бігають навколо каплиці, намагаючись переконати добрих парафіян в тому, що саме отой дядько з вгодованою пикою і є втіленням історичної традиції, християнських чеснот та сімейних цінностей.

І рано чи пізно це відставання галицького стакану від решти обіднього столу призведе до радикального оновлення куверту. Є підозра, що відлік вже почався.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Втома від Полігону Шаблони сучукрполітики