Спадкова розчарованість патріотів

Розчарування є неодмінним елементом людської екзистенції. Любов і дружба, чесність і справедливість, а також багато інших базових понять, що їх більшості з нас намагалися прищеплювати в дитинстві, не витримали перевірки дорослим життям і обернулися розчаруванням. Та це для кожного проблема індивідуальна. Інша річ – батьківщина чи держава. Розчарування в цих поняттях так чи інакше стає проблемою для всіх.

Днями Юлія Кузьменко, яку разом із Яною Дугарь та Андрієм Антоненком українська держава підозрює в причетності до вбивства журналіста Павла Шеремета, оприлюднила на своєму фейсбук-профілі доволі драматичний допис. Ось він – без скорочень і зі збереженням правопису:

“Кожного дня я розчаровуюся в своїй країні.

І для мене це жах – я занадто багато їй віддала: 17 років чесної праці, лікування дітей, 6 років волонтерства.

Я не вбивала Шеремета та і взагалі його не знала. Як і Андрій, як і Яна.

Але.

В Україні не існують закони – виключно договорняки.

В Україні не існує правосуддя – людей кидають за ґрати для забезпечення власних міністерських крісел.

Нам постійно брешуть.

Я не знаю, за що ми стояли на Майдані.

Я не знаю, за яку країну поклали життя кращі з нас в степах Донбасу – тут все одно вже Росія. Не по факту, но по суті.

Правда вмерла.

Україна – потикайте її палкою, здається також.

Амінь”.

Що ж, розчарування Україною має довгу історію. У моєму молодіжному середовищі перше розчарування було пов’язане з результатами місцевих виборів у 1990 році, коли тільки Галичина (Львівська, Івано-Франківська й Тернопільська області) відібрала формальну владу у комуністів і передала її дисидентам-антикомуністам і демократам. Розчарування підтвердилося в 1991-му, коли поголовна більшість українців на референдумі проголосувала за збереження Радянського Союзу. Це враження не змінилося й через пів року, коли та сама “поголовна більшість” підтримала незалежність України. Тоді ми просто пересвідчились, що більшості мешканців УРСР таки бракує якоїсь клепки в голові. Та це, щоправда, було розчарування в українцях, бо держава щойно народжувалась.

Але й далі розчаруванням не було меж. І коли на першого президента було обрано представника старого режиму – комуніста Кравчука, а не борця проти комунізму – Чорновола. І коли вдруге обрали співтворця олігархічної системи – Кучму, який із шахрайською вправністю “розчаровував” як проєвропейських україноцентричних громадян, так і російськомовних промосковських мешканців Криму і Сходу. А скількох патріотів розчарував “бджоляр” Ющенко? Та ще й західних партнерів, які поставили на нас принизливу печать: “країна, яка не втрачає шансу втратити шанс”. А Янукович своєю боягузливою втечею знаєте скількох українців розчарував? Які теж вважають себе патріотами, хоч і не конче “вишиваними”. І врешті-решт, чи ставимо ми собі запитання – о Боже, що я говорю! – наскільки розчарування Україною стало сильним стимулом для мешканців Криму й Донбасу, щоб підтримати авантюру з регіональною “незалежністю”? І щоб закінчити перелік, скажімо собі чесно: а хіба “петлюрівщина” й “бандерівщина” не принесли більшості українців розчарування?

Отже, у такому контексті апель Юлії Кузьменко можна було б і пропустити як “не перший і не останній”. Але ж тут ідеться не про пересічну розчаровану патріотку, а про людину, яка має велику заслужену повагу в широких середовищах, без витривалості яких ця країна не має майбутнього. Тому легковажити цього не можна, але і “втішаннями” тут займатися нема сенсу. Потрібно просто розставити правильно крапки над “і”.

Юля пише: “Занадто багато віддала…” А як же ті, що почали віддавати ще у 1991-му й досі віддають? “Не існують закони, правосуддя – виключно договорняки” – а коли тут діяли закони? “Нам постійно брешуть” – а коли говорили правду? “Не знаю, за яку країну поклали життя кращі…” Отож-бо й воно – треба знати. Ці питання потрібно ставити постійно, шукати на них відповіді, щоб розуміти, чи було інакше. А якщо ні, то чому? І чи може бути? Щоб не розчаровуватися в тому, що не варте було зачаровування.

Ще коли я був викладачем на магістерській програмі з журналістики, звернув увагу на те, що студенти тотально ігнорують факти найновішої історії. А це ж уже були молоді люди з “бакалавратом”. Вони були з різних куточків України, але майже однаково не знали ні важливих імен, ні ключових подій з останнього тридцятиліття. І не цікавились. Здебільшого вони теж вважали (і, мабуть, досі вважають) себе патріотами.

Якою Україною зачаровуються такі патріоти? Вишиванка й сало, солов’їна мова і красуні степової породи, бутафорські козачки й сумнівні герої програних битв? Але це ж – лубок, кіч, “сорочинський ярмарок” і огляд колективів народної самодіяльності. Це не та країна, у якій ми живемо. А іншої України вони не усвідомлюють – чи не хочуть, чи не можуть, чи зовсім не цікавляться.

А якби цікавились, звідки взялася така держава, у якій ми всі живемо, то знали б, що ця “їхня країна” зовсім не є спадкоємницею міфічної УНР, а правонаступницею УРСР – співвідповідальною й за Голодомор, і за знищення української інтелігенції, і за політичні репресії тощо. І що систему управління в сучасній Україні створили не дисиденти-антикомуністи чи переконані демократи 90-х, а комуністичні бонзи разом із представниками різних радянських таємних служб і організованого криміналітету. Вони й керують цією країною вже понад три десятиліття.

У цьому контексті питання на кшталт “за що ми стояли на Майдані?” провокує логічні відповіді, як-от: щоб колишні “гебісти” й “наперсточники” були мільярдерами; щоб Кузьменко й Антоненко сиділи за ґратами, а не кримінальники, аферисти і зрадники; щоб “поплавські” очолювали головні культурні виші, а “киви” представляли сучасну українську науку тощо. Не подобається? Розчаровані? Отож. Запитайте себе знову: за що ви стояли на Майдані?

Ну й насамкінець. Якщо розчаровуються вже такі, як Юлія Кузьменко, то можна припустити, що в нашій країні скоро зовсім не залишиться патріотів. Це враження помилкове. Щоб такого не сталося, потрібно активним і небайдужим українцям змінити критерії зачаровування, а відтак і розчаровування. Щоб не грати в чергову рулетку “пан або пропав”, а заздалегідь готувати все так, аби в результаті було “пан”.

А патріоти знайдуться завжди. Як писав ще півтора століття тому важливий український письменник (про якого сучасні патріоти, мабуть, і не чули): “ Кожна піч українська – фортеця міцна,
там на чатах лежать патріоти”.