By Хто б міг подумати ще 10-15 років тому, що націоналістична ідеологія знову стане впливовою? До того ж настільки, що позначатиметься на внутрішній і зовнішній політиці таких європейських країн, як Угорщина чи Польща, не кажучи вже про Україну, де ніколи не було, та й зараз немає жодних підстав для створення “етнонації”. Щось ми – європейці – проґавили в останнім десятилітті з цим відродженням націоналізму. Тож треба якось приготуватися до того моменту, коли доведеться спокутувати націоналізм. Причому всім, а не тільки націоналістам.
Коли нині в Європі хтось заявляє, що він є переконаним націоналістом, я пригадую слова Фрідріха Ніцше: “Переконання є більш небезпечними ворогами правди, ніж брехня”. Здавалось би, що після тієї шкоди, якої націоналізм (особливо – етнонаціоналізм) завдав державам і народам у ХХ столітті, він вже є повністю дискредитованим, вивченим і відкинутим через непотрібність. А от і ні! Ми знову чуємо, як переважно безликий натовп на вулицях і площах виспівує на всі голоси пісеньку про “національну гордість”. Знаємо-знаємо. Ще А. Шопенгауер писав: “Найдешевшою гордістю є гордість національна. Вона виявляє у зараженому нею суб’єкті брак індивідуальних рис, якими він міг би пишатися; …бо інакше він не став би звертатися до того чинника, який поділяють, крім нього, ще мільйони людей. Хто володіє значними особистими чеснотами, той, постійно спостерігаючи за своєю нацією, передусім помітить її недоліки. Але вбога людина, що немає нічого, чим би могла пишатись, хапається за єдино можливе і пишається нацією…”.
Але ця “вбога людина” зазвичай є ще й погано освіченою і має коротку пам’ять. Тому їй легко втовкмачити, що всі її проблеми походять від “чужих”, бо якби керували “свої”, то все було б добре. “Чужі” – це переважно негідники, а от “свої” – це всі без винятку герої. “Наші” завжди були героями, але держава була не завжди, і нація була не завжди, і жилось нам добре не завжди. А чому? Бо – вороги. Але тепер все буде інакше – от тільки-но “згинуть наші воріженьки”. Але й це не новина. Тімоті Снайдер про це добре написав: “Національні драми завжди складалися з трьох дій: давнього золотого віку, що йому поклало край вороже вторгнення; затемненого чужою тиранією сьогодення та майбутнього, позначеного визволенням”. Або, як казав геніальний Станіслав Єжи Лєц: “Погана пам’ять поколінь зміцнює легенди”.
А коли ж прийде оте “визволення”? Невідомо. Націоналісти знають все про минуле, аж до шумерів, сарматів, галілеян (прости Господи!), а от про майбутнє після “визволення” – якось не дуже. Якщо щось і фантазують, то не надто переконливо. Про це теж було сказано. Герман Гессе зауважив: “Відомо, що ніхто не пише так погано, як оборонці застарілих ідеологій, і ніхто не робить свою справу так брудно й несумлінно, як вони”.
Але не тільки європейські авторитети критикували націоналізм. Про його загрозу нас – галичан, католиків – попереджав майже сто років тому станіславівський єпископ, владика Григорій Хомишин: “Головне наше спроневірення, то єресь націоналізму. Та єресь – то найтяжша і найнебезпечніша єресь наших днів… Вона допровадила майже до повного душевного збочення. Вона ставить націоналізм понад eсе, навіть понад Бога, понад Церкву і Божі права”.
Тут треба враховувати й те, що у слов’янських народів, а як писав Станіслав Лось: “Українці під цим оглядом є двічі слов’янами”, націоналізм є несмачною сумішшю примітивного патріотизму і агресивного невігластва, приправленою погано прихованою закомплексованістю.
Націоналістам бракує фантазії, їм важко второпати, що Бог створив людину, а не націю, народ чи державу. І не вчаться вони нічому, бо слухати аргументи “ворогів” їм заважає “національний характер”. Але й про це сказав цитований вже великий німець: “Не можна не визнати, що в національному характері мало хороших рис, адже його суб’єктом є юрба”. Натовп любить на складні питання отримувати прості рішення, він ненавидить двозначності, боїться проблеми вибору, тому воліє мати одну зрозумілу правду і один чіткий орієнтир. Але така позиція має свою ціну. І ту ще раз звернуся до Лєца: “Ті, хто носить на очах шори, нехай не забувають, що до комплекту входять також вудила і батіг”.
Націоналізм не має довшої перспективи. Втім, легковажити ним не можна. Всі ці факельні марші з закритими обличчями, хуліганські напади на людей, що говорять іншою мовою, паплюження місць пам’яті – це стискання пружини. І чим вона довше і тугіше буде стискатися, тим з більшою силою згодом розправиться. Хтозна, чи після цього “параду націоналізмів” у нашій частині світу ми не прокинемося одного ранку на руїнах безвізового режиму, налагоджуваних десятиліттями економічних та добросусідських відносин, зрештою, європейської солідарності разом з цивілізацією. І про руїни пам’ятників ми згадуватимемо, як про “дитячі пустощі”.
І ось тоді в очі нам – не юрбі, а тим, хто відповідає за написане і хто розуміє прочитане – загляне майбутнє. І нам нічого не залишиться, як спокутувати наші занедбання. Не погано було б підготуватися до цього вже зараз.
