By 
Громада століттями вирощує і шліфує провідну верству. Під час цього, зрозуміло, робить купу помилок, набуває досвіду (набиває ґулі), створює умови, правила й механізми ротації еліт, оновлює ці еліти, хапається за голову і знову оновлює.
З часом первинна “ситуативна еліта” (складена з бандитів, продажних посадовців, торгашів, вуличних горлопанів і різних “рєшал”) відступає в пітьму історії, а її вивчені в оксфордах нащадки формують провідну верству другого типу, так звану злякану еліту.
Вона неагресивна, світська й іронічна. Добре освічена, сита і стильна. Тяжіє до меценатства та рафінованої культури, демонструє фронтальний громадський релятивізм. Проте намагається за будь-яку ціну втримати те, що здобули (награбували) “ситуативні” батьки. У боротьбі з конкурентами покладається більш на підлість, ніж на силу.
Лідери “зляканої еліти” готові до компромісів і угод. Вони, серед іншого, згодні віддати чималу частину грошей і влади будь-кому (окупантам, транснаціональному капіталу й навіть власному народові), якщо їм гарантують життя за тими стандартами, до яких вони звикли.
Якщо “злякану еліту” злякати по-справжньому, вона колективно відмовляється від ролі провідної верстви. Кажуть, що тоді неможливе стає можливим. Зокрема, у нижчих каст з’являється історичний шанс зламати ієрархію, що збудована на древніх і всім набридлих домовленостях. Так колись було в Англії за часів короля Джона, так було в США в епоху “сухого закону”. В обох випадках були залучені інструменти суспільного тиску на “злякані еліти”.
В Англії доби Плантагенетів інструментом тиску став парламент, а в міжвоєнній Америці – впливові національні профспілки. Ну й зайве нагадувати, що такого інструменту бракувало Україні тоді, коли наша “ситуативна еліта” знищувала сама себе в паразитичному ралі, а перші паростки “зляканої” шукали, з ким би глобальним домовитися.
В Україні відбулася революція латиноамериканського типу. Це коли за спинами робінгудів і поряд із ними стоять ті, кого потужніші хижаки відіпхнули від корита. Нова “ситуативна еліта”, свіжий клон “касти рєшал” прагнув реваншу і використовував революцію для своїх корпоративних, кланових, станових цілей. Цикл знову розпочався з нуля, але чергове повторення рідного історичного безглуздя спіткнулося об 24 лютого.
Війна зруйнувала світ старих домовленостей. Навіть не зруйнувала, ні. Тут слово “руйнування” надто кволе. Війна його стерла. “Ситуативні” і “злякані” очікувано сховалися у свої піар-кокони, впали в політичний анабіоз. “До кращих часів”, – кажуть вони одне одному. І твердо переконані, що ті їхні “кращі часи” неодмінно настануть. Що вони куплять повоєнний світ, так само як купили довоєнний.
Вони тимчасово звільняють арену для еліт іншого типу. Для “покликаних” та “дикобразів”. З “дикобразами” наче все зрозуміло. Це природжені воїни. Уже не кастові кшатрії, але здатні на те, щоб війна стала їхньою професією. Деякі з них спроможні не лише руйнувати, а і створювати щось нове. До повномасштабного вторгнення українські “дикобрази” майже ніколи не опинялися в центрі нашої історії. Ніколи не формували владу як провідна сила. Навіть у часи громадянської війни отаманами здебільшого були не “дикобрази”, а “ситуативні”. Тут доречно згадати журналіста Петлюру.
“Дикобрази” воюють і перемагають. Їх немало. Вони вже висунули своїх лідерів. Поки що не політичних, але нічого, зовсім нічого не заважає їм стати політиками. Уже за кілька місяців.
Складніше з елітою “покликаних”. На відміну від “дикобразів”, вони не є прямими “дітьми війни”. Просто в мирні часи їм важко пробитися до сесійних залів і владних коридорів. Вони не такі войовничі, як “ситуативні”, і не мають батьків-мільйонерів, як “злякані”. Війна відкриває їм двері до визнання, а визнання – до влади.
Звідки приходять “покликані”? Кажуть, що навіть обмежені в мріях і сподіваннях шаблонні люди однаково перебувають в очікуванні й час від часу запитують у себе: “Для чого я з’явився в цьому світі?” Що вже й казати про тих, хто іноді звертає погляд до зоряного неба. Щось таке, чому немає назви, щось без імені, образу й емблеми виводить із глибин їхнього самоусвідомлення настанову: чекайте, прийде час, буде знак.
Очікування покликання вважають одним зі стрижневих очікувань. Воно належить до переліку п’яти фундаментальних принципів, які відрізняють нас від тварин і носіїв штучного інтелекту. Воно виробляє надію, наче потужна фабрика, схована під нагромадженнями наших травм, розчарувань і страхів.
Сучасним людям властиво відгороджуватися від сподівань на покликання. Сучасні люди прагнуть спиратися на щось більш певне й намацальне. Але ті, що заробляють на маніпуляціях, соціальні та політичні технологи, ніколи не втомлювалися грати на великих фундаментальних надіях.
Хай там як, але очікуванням покликання користуються. Іноді пройдисвіти, а іноді й ті, кому випало бути предтечами. Вони показують людям позичені (вкрадені) знаки й кажуть: “Ось воно і прийшло, виповнення часів! Ось печать того, хто кличе вас на битву!”
Люди зриваються з насиджених місць, залишають щоденні справи і йдуть на заклик. Підставляють босі обличчя під вітри історії. Але минає день, і минає ніч, і ще багато чого минає. Злими й розчарованими повертаються люди до своїх заробітків і родин. А частина з них не повертається зовсім.
Пройдисвіти й шамани тим часом розбігаються по шпаринах із видуреними грошима. А голоси влади кажуть: “От, бачите, усе так, як завжди. Покликаних багато, а обраних мало. Чекайте до наступного разу. А краще не чекайте, а робіть свої щоденні справи”.
Влада, як завжди, загортає в туман очевидні речі. Усі покликані вже обрані. Бо ж обрання передує покликанню, а не навпаки. У кожному зриві, якщо розібратися, у кожному штурмі неба рано чи пізно настає такий момент, коли треба відсунути вбік тих, хто почав кликати. Бо вони лише люди, слабкі й заблукані. Навіть якщо вони й не пройдисвіти чи шамани, їм однаково не втримати довго вагу тих нелюдських знаків, що їх вони взялися показувати й тлумачити збуреним спільнотам.
У певний момент варто вийти за ті межі, які накреслюють носії знаків. Варто кинути виклик безмежності й піти за тими, хто кличе не до намальованого майбутнього, а до краю ночі. Відповіді на питання не написані на плакатах і бігбордах. Вікіпедія про них нічого не знає. Їх треба шукати в тих історичних пригодах, де життя балансує на краю вселенської порожнечі. А в нашому випадку – на краю ядерної війни й темряви беззаконня.
Але для цього треба вийти за межі шаблонів і стереотипів. За червоні прапорці, розвішені навколо нас культурою, освітою і традицією, з яких зняли плащі таємних знань. Вийти за кордони пласкої “громадської думки” та її картонних авторитетів. Це нелегко й не завжди корисно для здоров’я. Але без цього всі зусилля будуть змарновані.
А ще варто вчитуватися в першоджерела. Відкрити Об’явлення від Іоанна Богослова, главу 17, вірш 14: “Ці проти Агнця воюватимуть, і Агнець переможе їх, бо він – Владика над владиками і Цар над царями, і ті, що з ним, вони покликані, і вибрані, і вірні”.
