Справа в тому, що в мене немає дому…

Справа в тому, що в мене немає дому…

У 2016-му, через два роки після того, як російські терористи анексували Крим і влаштували криваві анклави на сході України, відомий український гурт “Один в каное” записав чудову пісню “У мене немає дому”.Вона відразу стала своєрідним гімном людей, які мусили покинути свої домівки й шукати кращого життя деінде.

Справа в тому, Що в мене немає дому, І за правилом доброго тону, Як за правилом доброго ременя, Згадаю, з якого я племені, Пригадаю, з якого міста, Я чекаю на своє «Греммі», В мене просто нема де сісти, Написати свою промову (Один в каное).

У кліпі на цю пісню, що зібрав десятки мільйонів переглядів у ютубі, малий хлопець блукає в супроводі уявного козака та дивних казкових істот. Він ходить лісами й полями, зустрічає пращурів, духів землі й лісу та шукає свій дім. Це була дуже важлива творча й терапевтична робота для тисяч українців, які відчували й відчувають щось схоже – біль втрати дому. Бо дім для нас не є чимось несуттєвим.

Перед війною ми з дружиною навіть влаштували таку гру: слухали в ютубі пісні, в яких ідеться про дім та повернення до нього, і шукали дизлайки, себто знаки невдоволення. Виявляється, їх немає. Я спочатку слухав пісню Скофа й гурту “Калуш”, яка має промовисту назву “Додому”, і в якийсь момент зрозумів, що там тисячі позитивних коментарів і жодного негативного.

 Де б не носило Скофа по чужих краях, Я вертатимусь додому по дорогах і полях, Боляче, коли побачив вдалині рідний маяк, І хочеш море переплить до нього, але нема як, Рідна хата пахне пирогами з вишнями із печі, Снилось, як світив фарами ближніми у ночі, І бачив: баба з дідом в хаті крутили калачі, От би зараз діда постукать би по плечі (Скоф і Калуш).

Мені подумалося, що це просто лояльна аудиторія, і я сказав дружині, що, напевно, інші пісні таки мають дизлайки. А ніт! Навіть стара й відома пісня “Океану Ельзи” “Я їду додому” не мала жодного дизлайку! За багато років переглядів!

 Я їду додому, до тебе додому, Де очі знайомі і завжди нові! (“Океан Ельзи”).

У багатьох українських виконавців є пісні про дім: “Тут мій дім”, “Їду додому”, “Додому”, “Шукав свій дім”, “Я залишаю свій дім” тощо. Навіть такі поверхові роздумування свідчать про те, що топос дому для нас є важливим. Часом це люблять називати хуторянством, установкою на “моя хата скраю”, провінціалізмом. Але хай там як – це наш колективний архетип, оцей постійний пошук і втрата дому, це наша радість і наш біль. Дім є місцем, де ми разом, де на нас чекає як не людина, то бодай кіт чи собака, це наш простір, у який хочемо повернутися, який варто любити і плекати. Дім – це про бажання не бути самотніми, хоча й усвідомлюємо, що ми екзистенціально завжди самотні.

“Я не послухав вітру і спустився з гір, Пішов спитати в моря – може, знає про мій дім, Та тільки засміялись хвилі з моїх слів, I десь далеко було чути їх нехитрий спів” (“Скрябін”).

Колись я записував інтерв’ю з працівниками нафто- і газовидобувних підприємств, які свердлили дірки по всьому Сибіру для добування природних ресурсів і майбутніх російських нафтодоларів. Так, у цьому є іронія. Ми допомагали створювати ресурсну економіку СРСР, спадкоємці якої нас наразі вбивають. На жаль, тисячі наших співвітчизників обрали собі за дім російські міста. Але зараз не про це. Один із чоловіків, у якого ми брали інтерв’ю, розповідав, що він їздив у Сибір вахтами: тиждень у Карпатах, а тиждень у непрохідних лісах Євразії. І постійно казав, що хоче додому. А його російський колега цьому дуже дивувався. “Так у нас же весь СРСР є спільним домом”, – твердив він. Коли я запитав, що наш чоловік про це думає, він відповів: “Він так казав, бо в росіян немає дому, у них лише «родіна», а ми маємо дім, і додому треба завжди повертатися”. Дуже запам’ятався мені цей сюжет, я тоді якось подумав, що ці росіяни, напевно, дуже самотні, якщо вони мають лише “родіну”.

Ірвін Ялом каже, що самотність буває двох типів: щоденна й екзистенціальна. Щоденна самотність – це біль ізольованості від інших людей, нерідко пов’язаний зі страхом близьких стосунків або з побоюванням бути відкинутим, нелюбим, зазнати відчуття сорому, що знайоме кожному з нас.

Екзистенціальна самотність має глибший характер і народжується з непереборної прірви між людьми. Вона виникає не тільки через те, що ми на самоті входимо в життя й на самоті ж його залишаємо, але й через те, що насправді кожен із нас існує у власному світі, закони якого знаємо лише ми самі. Ось ця екзистенційна (буттєва) самотність пов’язана з втратою не лише власного біологічного життя, а й цілого світу – багатого, продуманого до деталей. Цей світ не існує більш ніде, лише в нашій свідомості. Він складається зі спогадів: як я заривався обличчям у мамину шубу і вдихав трохи затхлий, ледь вловний запах батьківської шафи; як я грав у футбол у парку біля дому та в шахи з татом і дідом; як пахне вода в ставках біля мого дому; як ми з другом пускали сірнички потічками вздовж роздовбаної дороги в Яворові: вони пливли в каналізаційний стік, а ми уявляли, що це кораблі. Усі ці спогади – а їх більше, ніж зірок на небі – доступні лише мені одному. Коли я помру, зникнуть і вони – усе й кожне, навіки. Ці спогади часто пов’язані з одним важливим місцем, яке дає змогу зменшити тривогу самотності, – це дім. Тому ми хочемо туди повертатися.

Як уже йшлося на початку, у кліпі на пісню  “У мене немає дому” малий хлопець (як той 5-річний хлопчина, що йшов до польського кордону і плакав) іде лісами й місцинами та зустрічає казкових істот нашої землі.Так-от, тепер ці істоти повстали проти окупанта. Звичайно, вони не є живі – це пам’ять предків, це наші історії, міти та колективні травми. Це те, що творить невидимий дух народу. Один відомий коментатор в Україні написав 8 березня про те, що наших ворогів “закружляли вихорами, замарили, заблукали, їх з’їдають наші степи та байраки, наші Мавки та Солохи, наші мольфари та вовкулаки, наші Пацюки та характерники, круки та примари. Сама ця земля повстала проти них, і самі закони ймовірності повернулися не в їхній бік. Російська армія в Україні – тобі кінець”. А від себе додам: після того кінця дім буде, дім є… І туди треба повертатися.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ