Розвиток та захист культурних індустрій є важливим напрямом політики України в гуманітарній сфері. Розбудова української держави неможлива без розвитку її культурних індустрій.

Кіновиробництво та національне книговидання відіграють важливу роль у самоусвідомленні нації, формуванні культури, духовності та водночас є свідченням національно-культурного відродження українського народу.

Українська індустрія культури тривалий час перебувала у кризі, зокрема розвиток кінематографу гальмувався надмірним податковим тиском, що зумовлював високу собівартість та низьку конкурентоспроможність продукції. І хоча сьогодні фінансування кіноіндустрії збільшилося, та все ж залишилося недостатнім.

Порівнюючи кінобюджети, станом на 2017 рік кінобюджет Франції становив 695 млн євро, Росії – 287 млн євро, Німеччини – 180 млн євро, а в Україні – 15 млн євро (488 млн грн). За ці гроші вийшло 106 українських фільмів: 75 з них – за державним замовленням (на 170 млн грн) і 31 – за договорами державної підтримки (318 млн грн).

Окрім того, у 2017 році з державною підтримкою завершено 45 фільмів – 17 ігрових повнометражних, 12 короткометражних дебютів, 12 документальних і 4 короткометражні анімаційні фільми[1]. Однак за кордоном фільмів все ж знімають більше, зокрема у Франції щороку випускають 200 стрічок, у Німеччині – 130, а у Росії – 100. Однак чому Україна не вкладає гроші у кінематограф? Відомо, що на кожен долар інвестицій у кіноіндустрію держава отримує 3,5-5 доларів прибутку, сприяє створенню робочих місць (зйомки одного фільму – це 50-100 осіб персоналу), наповненню кінотеатрів тощо.

Та все ж, навіщо створювати фільми, якщо їх ніде показувати? В Україні на 200 тисяч громадян припадає 1 кінотеатр, що у 15 разів менше, ніж у Франції, й у 10 разів менше, ніж у інших європейських країнах. Зазвичай, кінотеатри функціонують у великих містах. За даними Держслужби кінематографії, нині з 453 районних центрів тільки 76 мають робочі кінотеатри. На 28 504 сільських населених пунктів функціонує 2 071 стаціонарна кіноустановка (з них робочих – 630) та 92 пересувні відео-проекційні комплекси[2].

Ще у 1991 році за рентабельністю кіноіндустрія посідала друге місце після виробництва алкогольних напоїв. Г. Чміль зазначає, що для відновлення позицій кіномистецтва в Україні має бути щонайменше 2 000 сучасно оснащених кінотеатрів із новим відеопроекційним обладнанням, а їх наразі приблизно 300[3].

Останніми роками ситуація у сфері кіноіндустрії дещо покращилася. У 2014 році українські фільми отримали майже півсотні призів на міжнародних кінофестивалях. Серед лауреатів – стрічки “Хайтарма” режисера Ахтема Сеїтаблаєва, “Брати. Остання сповідь” Вікторії Трофименко, “Параджанов” Олени Фетісової та Сержа Аведікяна, збірка короткометражок “Вавилон’13”, “Бекендор” Анастасії Харченко тощо. Фільм М. Слабошпицького “Плем’я” отримав три відзнаки на Канському міжнародному кінофестивалі в програмі “Тиждень критики” та приз Європейської кіноакадемії “Відкриття року”.

Держава також намагається вирішити проблеми у цій галузі, зокрема весною 2017 року набув чинності Закон “Про державну підтримку кінематографії в Україні”. Згідно з документом, держава повинна створити сприятливі умови для розвитку кіновиробництва, встановити прозорі процедури фінансування проектів тощо.

Шляхи вирішення проблем українського кіновиробництва пропонують й культурні діячі. Зокрема кінопродюсер, засновник та генеральний директор компанії “SOTA Cinema Group” Олег Кохан зазначає, що нині важливо створити умови для конструктивного діалогу представників кіноспільноти та великого бізнесу. На його думку, розвиток кіновиробництва значною мірою стримує відсутність протекціонізму. Серйозною проблемою є також значна комерціалізація та шоуменолізація каналів ТБ, які відмовляються транслювати “неформатні” фільми, надаючи перевагу реаліті-шоу та іншим рейтинговим програмам. Для подолання цих проблем потрібна комплексна програма реформування, спрямована на створення, прокат, фінансування, просування і популяризацію українського кінематографу.

Оскільки держава не може забезпечити належний рівень фінансування кіногалузі, потрібно виробити механізми стимулювання інтересу національного бізнесу до сфери кіновиробництва. Також варто вдосконалювати діюче законодавство в сфері кіноіндустрії, чітко вказати способи покращення фінансування кінематографічної галузі, зокрема, через введення податкових пільг для інвесторів, які вкладають гроші у цю сферу. Зараз не діє збір на розвиток національної кінематографії для фінансування виробництва українських фільмів.

Ефективні механізми підтримки кіноіндустрії діють у європейських країнах та Росії, що сприяє збільшенню присутності національних фільмів в інформаційному просторі, зростанню валових надходжень від кінопоказів. Ці механізми закріплені в законодавстві та передбачають бюджетну дотацію виробництва фільмів та збереження спадщини, субсидування кіновиробничих компаній (Іспанія); дотацію, державну фінансову підтримку та податкові пільги (Росія, Франція, Німеччина). У Франції, зокрема, є декілька маркованих податків для підтримки національного кінематографу[4]: податок з кожного квитка в кінотеатрі (11%); податок з обороту телевізійних компаній (5,5% доходів); податок на продаж відеокасет(2%).

У Чехії працює аналогічний механізм. Тут створено Чеський фонд підтримки кінематографу, до якого надходять кошти з двох джерел: податок за кожне місце в кінотеатрі й відрахування на авторські права на фільми, створені в попередні роки за державні кошти.

В Естонії із 1936 року діє Закон “Про культурний капітал”, що регламентує відрахування 10% від акцизного збору з виробників алкогольної продукції на потреби національної культури.

Українські експерти, зокрема О. Кохан, пропонують створити концепцію розвитку кінематографічної галузі, що реалі буде реалізовуватись в таких програмах: освітній (створення вищих режисерських курсів); бізнесовій; інфраструктурній (національна програма, яка б стимулювала створення національної мережі кінотеатрів); створення “Кіноарсеналу” (національної кінотеки на базі “Мистецького арсеналу”); медійній (популяризація українського кіно)[5]. Комплексний підхід до вирішення цих проблем зможе поліпшити ситуацію в національному кінематографі.

 

 

 

 

[1] У 2017 році Держкіно профінансувало створення 106 фільмів на суму ₴488 млн

[2] Гриценко О., Солодовник В., Рябчук М., Булкіна І., Гончаренко Н., Ірванець О., Кулінкович І. Дослідження проблем трансформації культурної сфери та шляхів реалізації ключової ролі культури в соціально-економічному розвитку сучасної України (Аналітична доповідь УЦКД)

[3] Гарагуля С. Пікнік на узбіччі: чергова дискусія щодо порятунку національного кіна завершилася нічим // День. – 2009. – 23 вересня

[4] Економічні та гуманітарні напрями розвитку соціальної інфраструктури /за ред.. В.М. Новікова. К.2011. – 326 с.

[5] Гуманітарна політика: пріоритетні проекти розвитку. Круглий стіл. НІСД

 

 

 

 

 

Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com». 
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал. 
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.