By Напередодні розгляду законопроекту “Про забезпечення функціонування української мови як державної” спостерігаємо явище апологетики як особливого етапу розвитку нації, що повинен сприяти позитивним змінам на шляху до утвердження мови як державної, а нації – як самостійного геополітичного гравця на міжнародній шахівниці світу.
Хоча в українському мовознавстві апологетику не розглядали як новий етап розвитку нації, ознаки посилено-стимуляторної оборони патріотів, боротьби з лінгвоцидом і заборонами дають підстави стверджувати про самостійний характер явища. Мовознавець Юрій Шерех (Шевельов) підтримував цю думку: “Необхідність плекання української мови у XIX столітті мотивувалась потребою просвітити народ, а у XX столітті – романтичним інтересом до мови як вияву народної душі, скарбниці національної культури; інтересом до найістотніших ознак нації і її прапора. За нормальних умов мова не потребує мотивації”[1].
Апологетика виникає тоді, коли мові загрожує втрата державного статусу, коли вона ризикує стати вторинною, коли її утискають і не дають розвиватись; коли під час становлення нації та відродження мова потребує підтримки і забезпечення належного авторитету у державі.
Мотивація мови бере участь у її становленні як національної, а за несприятливих умов допомагає вижити та існувати. Хоча ознаками апологетики є її мирний, захисний характер, боротьба за мову – не пасивна зброя, а явище, що може існувати тільки у ідейно сформованій нації, адже розпорошені етнічні групи чи асимільовані одиниці не потребують апологетики мови зі статусом державної.
Часом апологетиці не надають важливого значення, вважаючи її зворотним процесом лінгвоциду чи просто самозахистом мови. Проте декотрі мовознавці розглядають її як форму націоналізму, як палку оборону Батьківщини, як складник національної ідеї.
Процес апологетики української мови розпочався із втратою незалежності, коли Україну розділили між собою Російська імперія та Річ Посполита. Тоді захист мови переріс у “війну наукових розвідок, праць та абеток”, у сплав дослідницьких книг, збірників народних дум, пісень, художніх творів, статей авторів харківської публіцистики та журналістики, які обстоювали право української мови на існування поряд з великоросійською. У той час Григорій Квітка-Основ’яненко повчав, що треба говорити та писати мовою простого народу, гарною і мелодійною. Згодом низка відомих постатей захищали мову: І. Котляревський у “Енеїді”, Е. Срезневський у своїх працях, П. Куліш у створенні кулішівки, М. Костомаров і навіть Т. Шевченко.
Українська мова не мала сприятливих умов розвитку, бо вважалася мужицькою, тому у мовному середовищі того періоду панував хаос, багато письменників-апологетів, як-от М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький, М. Павлик, І. Франко, писали свої твори мішаниною, використовували різні букви, змішану латинку, галицько-польський діалект, румунську мову, ярижку, язичіє. Апологети намагалися побороти “мовний хаос”, та це їм не вдавалося.
Кульмінація конфлікту між лінгвоцидом та апологетикою української мови відбулась у радянській Україні. Хоча за Союзу українська мала статус мови однієї із сестер-республік, внаслідок прихованої шовіністичної політики витіснялася російською. Під час українізації, коли українську мову намагались захистити, хижацька політика московського центру все ж не припиняла нищівного лінгвоциду. Тоді настав новий етап апологетики, що вилився у “війну правописів”.
Навіть сьогодні, коли Україна здобула незалежність, мова потребує мотивації і оборони. Сучасна фаза її захисту проявляється у різних формах: дошкульних статтях, мотиваційних заходах, законах, спробах прийняти новий правопис.
Декотрі шовіністи та російськомовні українці закидають дослідникам-мовознавцям, що апологетика штучно мотивує мову. Мовляв, українська не може самоутвердитися, бо вона неконкурентоздатний товар – не має попиту і належного місця на міжнародному ринку. Але ж мова – це один із націєтворчих факторів, її не можна трактувати як крам, вона не характеризується попитом чи іншими економічними поняттями.
Сучасний етап апологетики української мови повинен сприяти її утвердженню як державної. Водночас він є сигналом негараздів у країні, свідченням необхідності змін. Патріотам та апологетам національної справи потрібно докласти усіх зусиль, щоб українська мова отримала статус державної. Це забезпечить не лише її захист, але й розвиток української нації та національної ідеї.
[1]Шерех Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900–1941): стан і статус. Харків: Сучасність, 1987. С. 260–262.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
