Степан Бандера – Адольф Гітлер: хто, кому, чого і скільки?

Степан Бандера – Адольф Гітлер: хто, кому, чого і скільки?
Оцінюючи гучні заяви про “співробітництво” цих двох діячів, треба зважати на три обставини. Передусім “співпрацювати”, особливо в політиці, можуть тільки рівновеликі фігури. Навряд чи хтось заперечуватиме, що політична “вага” Бандери та Гітлера була неоднаковою. До того ж сильніший завжди буде використовувати слабшого, а той зі свого боку зазіхне на ресурси могутнішого “партнера”.

Трапилось так на другий рік від початку Другої світової. Один із заарештованих сталінськими катами націоналістів дав такі свідчення в НКВС: група Бандери у серпні 1940 р. створила “повстанський комітет”. Пригадаймо: Гітлер дав наказ на планування “Барбаросси” 22 липня 1940 р., а підписав Директиву № 1 18 грудня. Отже, свідчення заарештованого націоналіста можуть означати, що бандерівці мали інформацію про початок німецько-радянської війни.

Якщо це не так, то навіщо створювати “повстанський комітет” на окупованій території Польщі (яку нацисти назвали Генеральною губернією) саме тоді, коли союзницькі відносини Берліна та Москви досягли свого апогею? Підтвердження цієї версії знаходимо ще в одному документі НКВС. 11 вересня 1940 р. відділ цього відомства, який займався перлюстрацією (загалом його фахівці перлюстрували щонайменше 53000 приватних листів!), інформує наркома І. Сєрова про те, що українські націоналісти з території Німеччини з відома німецької влади, яка їх фінансує та фаворитизує, активно готують повстання на території СРСР для проголошення “самостійної вільної України”.

Отже, деякі галичани-українці та громадяни СРСР знали про близьку війну між Гітлером та Сталіним принаймні за півроку до її початку. Наприклад, 10 січня 1941 р. інформатор НКВС звітує про розмову з владикою Миколою Чарнецьким, який сказав: “…В народі відкрито говорять про ближчий конфлікт між Союзом та Німеччиною. Як він стверджував,радянські солдати кажуть, що “тут не допоможе і техніка, про яку так часто згадує Сталін, позаяк солдати кажуть, що в них є своя техніка, якої Сталін не знає, це руки догори і здаватися.

Післяпочатку Другої світової війни галицькі націоналісти жили одночасно у двох реальностях: ті з них, які опинилися на окупованих нацистами землях, могли діяти виключно в інтересах загарбника; натомість ті, які потрапили під тиск комуністичного терористичного режиму, дуже швидко з’ясували, що жоднихпередумов для розгортання тут націоналістичної діяльності, а тим паче організації антирадянського збройного повстання, немає. Уже у квітні 1940 р. НКВС вкотре розгромило “бандерівську” Крайову екзекутиву (КЕ). З восьми її учасників, обраних у березні того року, за ґрати потрапило шість, а також члени обласних і районних проводів, керівник Львівського міського проводу всього 658 націоналістів.

Спроби реорганізації КЕ ефекту не мали: НКВС вирубало під корінь 96 організаційних клітин ОУН (незрозуміло, чи йдеться про всю ОУН, чи тільки про “революційну”її частину), заарештувало 107 провідників різного рівня, 1108 підпільників, захопило 2070 гвинтівок, 43 кулемети, 600 револьверів, 80 тис. набоїв та інше військове майно. Лише за два дні (21 та 22 грудня 1940 р.) на території сучасних західних областей України до лабет НКВС потрапило 996 націоналістів. 19 січня наступного року на “Процесі 59-ти”, що проходив у Львові, сталінські кати засудили до смертної кари 42-х підсудних, зокрема всіх жінок, 17 отримали по 10 років ув’язнення в ГУЛАГу та по 5 років заслання, що було тією самою смертною карою, лише відстроченою в часі. 7 травня в Дрогобичі радянський “суд” прирік на смерть 30 націоналістів, ще 24 отримали по 10 років, решта – від 7 до 8,5 років за ґратами. 13 травня на іншому “судовому” засіданні в Дрогобичі на смерть відправили 22 особи, ще 8 отримали по 10 років, 4 – по 5, ще 5 – довічне заслання до Казахстану.

Отже, про жоднепроголошення, а тим більше про “відновлення” Української держави ПУН не мріяв, практичних заходів не планував, натомість прагнув розвивати свої осередки в європейських країнах та США, намагаючись залишитись бодай у якомусь статусі в тогочасній європейській політиці. Очевидно, що визначити цей статус міг виключно Великонімецький Рейх, а конкретно – Міністерство у справах окупованих східних територій (Ostministerium). Його очільник Альфред Розенберг (між іншим, випускник Московського технічного училища) вважав політично доцільним створювати на підвладних територіях буферні щодо СРСР державні утворення.

Детальніше про плани Розенберга дізнаємось з “Таємного документу військового командування. Берлін, 31 травня 1941 р. Наклад 5 прим. Прим. 1[1]”№ 29/41, який підготувавначальник закордонного управління абвера (контррозвідка)” В. Канаріс. Рейхсляйтер, уповноважений Гітлера за контролем щодо загального духовного та світоглядного виховання партії, керівник Центрального дослідницького інституту з питань націонал-соціалістичної ідеології та виховання, а з 17 липня 1941 р. ще і рейхсміністр окупованих східних територій А. Розенберг стверджує: …Під час можливого військового конфлікту з Радянським Союзом …належить використати історичний момент для того, аби шляхом розчленування руського простору на чотири держави назавжди позбавити Німеччину від кошмару можливої загрози зі Сходу. Конкретно це “розширена у східному напрямку Фінляндія”, “розширена за рахунок білоруських земель Прибалтика (в якості німецького протектората з перспективою наступної германізації)”, “самостійна Україна”“Кавказ як федеративна держава під німецьким управлінням”.

Отже, керівництво Третього Рейху розглядало можливість створення незалежної Української держави, однак тільки з територій, відвойованих у СРСР. Про включення до цього евентуально можливого державного утворення окупованої Східної Галичини не йшлося, адже її долю було вже вирішено: Дистрикт Галичина у складі Генеральної губернії.

16 липня 1941 р. в атмосфері ейфорії, викликаної оглушливим розгромом Червоної армії, з цього питання відбулася чергова нарада вищого керівництва Німеччини. Її учасниками були: фюрер Адольф Гітлер, заступник фюрера, президент рейхстагу, імперський міністр авіації, командувач ВПС, рейхсмаршал Герман Герінг, А. Розенберг, шеф Імперської канцелярії, заступник голови Ради з оборони Рейху Ганс-Генріх Ляммерс, начальник штабу Верховного головнокомандування Збройних сил Німеччини, генерал-фельдмаршал Вільгельм­ Бодевін Кейтель та, можливо, секретар фюрера, керівник партійної канцелярії, імперський міністр без портфеля, член Ради оборони Рейху Мартін Борман.

Одне з обговорюваних питань – доля земель, населених українцями. Вирок: Староавстрійська Галичина стане територією Райху. Розенберг стверджував: В Україні ми повинні ввести в дію культурницьке піклування, слід було б розбудити історичну свідомість українців, створити в Києві університет і т. ін. [] сприяти певним прагненням до самостійності. Гітлер же …ще раз наголошує, що протягом наступних трьох років найважливішою територією, без сумніву, буде Україна. Тому найкраще призначити туди Коха….

Далі буде.

Література до теми:

Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів безпеки (1939-1944 рр.).

Степан Бандера у документах радянських органів безпеки (1939-1959). В 2-х тт. – Київ, 2009.

ОУН у 1941 році. Документи. Частина 1.- К., 2006.

[1]“Военно-исторический журнал”, 1993 р., № 5, с. 39

 

Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com»
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал. 
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ