Століття безславного кінця “Республіки Краси”

Століття безславного кінця “Республіки Краси”
Рівно сто років тому, у січні 1921-го популярний італійський поет та воєнний герой Ґабріеле Д’Аннунціо разом із залишками своїх вірних охоронців “ардіті” (італійською – сміливців) покинув назавжди місто Фіуме (нині хорватська Рієка) після майже 500-денної окупації. А романтики та ідеалісти в усьому світі розчаровано схилили голови чи й зронили сльозу над свіжими духовними руїнами розкішного задуму – створення автономної території “краси та любові”.

Ґабріеле Д’Аннунціо до Першої світової війни був відомим та добре оплачуваним поетом модного на той час у богемних та міщанських середовищах декадентського напряму. Знавці справи пишуть, що він не був надто хорошим поетом, але володів неперевершеними навичками красномовства і переконування, а ще був сибаритом, ловеласом та безмежним егоїстом. Здобувши популярність (іноді сумнівну) в літературних колах, в пресі та суспільстві, підкоривши “незліченну” кількість жіночих сердець, розтративши батьківський спадок на дорогі вишукані речі і марнотратний стиль життя, 51-літньому поетові бракувало ще тільки справжнього подвигу, бажано в стилі древніх римлян – жертви в ім’я вітчизни. І тут йому “на допомогу” приходить війна – велика, світова, яка відкривала перед його батьківщиною неймовірні перспективи, котрі реалізувати можна було тільки завдяки самовідданій боротьбі, мужності і патріотизмові.

Треба йому віддати належне – Д’Аннунціо не відсиджувався по штабах чи в тилу: бився, як лев; ліз на рожен, наче божевільний; влаштовував ескапади під носом у ворога, за що швидко здобув заслужено славу як серед своїх, так і серед чужих, а для молодих італійських воїнів став просто живою легендою. Його навіть почали публічно величати Поетом чи Пророком, що раніше стосувалося тільки великого Данте. І весь свій здобуток – як з мирних часів, так і з поля бою – Ґабріеле Д’Аннунціо готовий був принести на олтар оновленої вітчизни.

Вступивши у війну і зрадивши на самому її початку Троїстий союз на користь Антанти, Італія розраховувала отримати в якості трофею більшість земель, котрі з часів Древнього Риму і до поразки Венеційської республіки належали “італійцям”. Однак політика, як відомо, справа брудна, нечесна і зовсім не романтична, а правила миру диктують переможці. Італія, хоч і входила до союзу переможців, але з різних причин мала там не найважливіший голос. У результаті здобутки Королівства Італії виявились значно скромнішими від очікувань: італійці отримували райони Тренто і Трієст, а ще півострів Істрію. Натомість овіяні легендами землі Далмації, Іонічні острови і важливе портове місто Рієка за волею переможної коаліції відійшли іншим, зокрема новоутвореній Державі Словенців, Хорватів і Сербів.

На тлі великих людських і матеріальних втрат та руйнувань, що їх зазнала Італія за роки війни, в контексті політичної кризи, безробіття й інфляції все це виглядало, як зрада. По-особливому її відчували воєнні ветерани. Тож не дивно, що значна частина з них, не маючи поваги до власного уряду, ані довіри до урядів держав-союзників, вирішила взяти справу у свої руки. Так виникла ідея “визвольного” походу добровольців на Фіуме. Місто було здебільшого етнічно італійським, хоч і в оточенні слов’янської стихії (щось подібне, як польський Львів в українському морі). Тож і в самому місті панувало очікування, що після війни воно стане частиною Італії, багато фіумців пішли воювати в італійську армію, а міщани і міщанки творили різні патріотичні організації. Саме ці організації після “несправедливого” рішення міжнародних арбітрів послали свій заклик до всіх небайдужих в Італії – рятуйте нас від влади слов’янських варварів.

Дослідники пишуть, що навіть серед небайдужих італійських офіцерів якось не знайшлося охочого очолити такий похід. Зрозуміло чому: військові – люди присяги, отже, мусять підкорятися командуванню: королю, уряду, верховному командувачу. А італійська владна верхівка якраз і не готова була виступити проти волі союзників-переможців, щоб не погіршувати свого і так хиткого становища. Вона мусіла дбати про всіх італійців та інтереси держави.

Ґабріеле Д’Аннунціо – не мусів. Прийнявши виклик, він вже летів назустріч своєму персональному героїчному міфові. Дорогою до нього долучалися невдоволені військові і ветерани, дезертири і авантюристи не тільки з Італії, але й з різних країн. Коли всередині вересня 1919 року він увійшов з прихильниками в місто, його радісно вітали натовпи, а міське керівництво передало йому найвищу владу і призначило почесний титул – Команданте.

Похід на Рієку всупереч міжнародним домовленостям був чимось екстраординарним: союзники зажадали від Риму пояснень, італійська влада наказала Д’Аннунціо та його прихильникам покинути місто – все дарма. А тим часом справа набрала широкого розголосу у світі і, звичайно, якби очевидним було, що частина збунтованих італійських військових зайняла місто для Італії, то міжнародне засудження було б одностайним. Та все виявилось не так просто: на запитання журналістів і дипломатів, хто його вповноважив, поет-воїн відповідав, що він “посол Краси”, і прийшов, щоб заснувати “Республіку Краси”. Його найближче оточення висловлювалось у тому ж дусі: Фіуме для них – це “порт любові”, місце, де зможуть своє щастя збудувати всі, хто втомився від влади міжнародних торгашів і політиканів.

Для втомлених війною європейців такі “меседжі” звучали дуже привабливо. До Фіуме почали стікатися з різних сторін (навіть з далекої Японії) романтики, ідеалісти і пройдисвіти різного покрою. Прибували люди цілком протилежних світоглядів: крайні ліві і махрові націоналісти, феміністки і “жриці кохання”, футуристи і змовники проти Ліги Націй, а також прості “десперати” – люди, які не знали, чим зайнятись. Багатьох приваблювали не так високі ідеї “поета і пророка”, як легальні наркотики, поширені і легкодоступні тілесні втіхи, атмосфера карнавалу і ризикованих розваг.

Однак це була одна “сторона медалі”, з іншої були десятки тисяч мешканців, які хотіли жити в Італії, а не в “Республіці Краси”; були репресовані і прогнані слов’янські мешканці, передусім хорвати і словенці; був різкий стрибок венеричних захворювань і цін на товари при відчутному спаді добробуту. Коли італійські війська блокували місто, довелося вводити картки на продукти. Тож уже в 1920 році майже щоденні промови Команданте з балкона колишнього губернаторського палацу про ідеали краси, братерства, любові тощо вже мало кого тішили. До того ж офіційний Рим збільшував тиск на самопроголошену Республіку, а чимало розчарованих прихильників високих і, як виявилось, невтілюваних ідей покидали Фіуме.

Завершилось тим, що італійська армія пішла в наступ. Після гарматного обстрілу позицій захисників Фіуме, під час якого загинуло кілька десятків військових, 30 грудня Команданте здав місто. Звичайно, він не визнав просто так поразки, на останньому застіллі він сказав своїм прихильникам: “Товариші, я клянусь вам, що я збирався померти. Я підготував свою душу до цього, і всередині мене ця жертва здійснилася. Але після братовбивчого обстрілу я зрозумів, що Італія цього не варта”.

Дорогою з Фіуме “поет-пророк” міг бачити, як натовпи мешканців зустрічали італійську армію з таким же захватом, як зустрічали колись його.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *