By 
У 1918 р. IV Універсал Центральної Ради проголосив самостійність УНР. Відтоді перед державою постала проблема захисту своїх кордонів з Австро-Угорщиною, Білоруссю, Румунією й Росією, реалізацію якої через воєнні дії на території України довелося відкласти до весни 1918 р.
26 березня 1918 р. згідно з постановою Ради народних міністрів УНР №439 у структурі Міністерства торгу і промисловості Республіки “були утворені на головних кордонних пунктах Комісаріяти-Агентури, завданням котрих було як контролювання експортуємих і імпортуємих грузів і товарів, згідно з істнуючими законами Українського Уряду, господарськими умовами з Центральними Державами і окремими розпорядженнями Міністерства Торгу і Промисловости, так і регістрація кількости експортованих і імпортованих товарів”.
Однак через місяць відбувся державний переворот, Українську Народну Республіку було повалено, а Центральну Раду, що складалася з партій соціалістичного спрямування, розпущено. Натомість утворилась Українська Держава у вигляді Гетьманату.
ПавлоСкоропадський прагнув об’єднати у своїй країні всі етнографічні українські землі від Сяну й Бугу на заході до Кубані й Дону на сході, від Дунаю і Прута на півдні до Лісної, Березини, Іпуті, Сейму й Осколу на півночі. До Гетьманщини, зокрема, мала ввійти Бессарабія, Стародубщина, Гомельщина, Кубань, Берестейщина, Білгородщина, Холмщина, Крим, Підляшшя, Рильщина, Полісся, Буковина, Галичина й Донщина. Офіційно про свої плани Скоропадський заявив законом “Про тимчасове розповсюдження Української державної влади”від 25 травня 1918 р. У документі йшлося, що “у разі прилучення до Української Держави зі стратегічних або инших причин нових територій, на них негайно тимчасово розповсюджується чинність Української Державної Влади і всіх законів і постанов її”.
Згідно ст.2 Берестейського договору,кордони України встановлювалися такими, “які існували між Австро-Угорською монархією і Росією перед вибухом війни”, а далі на північ “від Тарнограду [нині Польща – П. Г.-Н.] загально по лінії Білгорай – Щебрешин [нині Польща] – Красностав – Пугачів – Радин – Межирічче – Сарнаки – Мельник – Високо-Литовськ [нині Білорусь] – Кам’янець-Литовськ [нині Білорусь] – Пружани [нині Білорусь] – Вигоновське Озеро [нині Росія]”.
Українська Держава встановила з Росією перемир’я, а з травня 1918 р. між країнами розпочалися переговори, зокрема щодо кордонів та митних взаємин. На півночі до Гетьманату тимчасово ввійшли майже всі етнічні українські території, як-от Берестя, Гомель, Стародуб та інші історичні міста й місцевості, що нині належать до Білорусі та Росії.
На початку липня 1918 р. на українсько-російському кордоні передбачалося відкриття митних пунктів у районі українських поселень і міст: Бугаз, Овідіопіль, Берестечко, Ганцевичі [нині Білорусь], Жлобин [нині Білорусь], Гомель [нині Білорусь], Торчин, Хутор Михайлівський, Ворожба, Конотоп, Валуйки [нині Росія], Каменська [нині Росія], Лиха, Сатанів, Тарноруда [нині Польща]. 29 червня 1918 р. Павло Скоропадський затвердив постанову “Про асігнування 250000 карбованців на відкриття митних установ на кордоні України з Великоросією”.
За часів УНР на західному кордоні держави було створено низку митних і кордонних пунктів. Згідно з журнальною постановою уряду УНР від 6 квітня 1918 р. №13, на відкриття ще десяти планувалося виділити 150 тис. крб. За Гетьманату цю суму асигнували Департаменту митних зборів “на відкриття митного догляду на кордоні України – з Австрією і Німеччиною… не в 10, як це було пропоновано, а в 12 місцях, а саме: в Ісаковцях, Гусятині, Волочиськах [містечка Волочиськ та Підволочиськ – П.Г.-Н.], Збаражі, Радивілові, Голобах, Маневичах, Лунинці [нині Білорусь], Ямполі, Рибниці [нині Молдова], Могилеві-Подільському і в Тирасполю [нині Молдова]”. На ремонт наявних будинків митного відомства передбачалося виділити 164 тис. крб[1].
Міністерство внутрішніх справ призначило комісарів голови Ради Міністрів при всіх кордонних пропускних пунктах Української Держави. Наприклад, комісаром голови Ради Міністрів на Ростовському КПП [нині Росія] було призначено урядовця особистих доручень В.Родзянка, на Гомельському [нині Білорусь] – Є.Лашкевича, на Жлобинському [нині Білорусь] – В.Лілова тощо.
Безпеку українських кордонів з іншими державами контролював Окремий корпус кордонної охорони, що остаточно сформувався лише в листопаді 1918 р. Наприкінці літа того ж року витрати на організацію й утримання українських прикордонних військ обійшлися державній скарбниці в понад 9 млн крб. Однак цих коштів виявилося замало для налаштування хоча б відносного стеження за кордонами країни та на її численних пропускних пунктах. Саме тому в липні Мала Рада Міністрів вирішила запропонувати урядові додатково виділити на утримання прикордонників ще 5 млн крб[2]. Міністр фінансів А. Ржепецький у доповіді перед Радою Міністрів від 6/7 вересня 1918 р. також зазначив, що “виникає потреба в відпуску коштів на дальше істнування Корпусу”, оскільки отримані раніше 9 млн крб. майже витрачені.
Восени 1918 р. формування прикордонних військ ще не було остаточно завершено. 7 листопада міністр фінансів представив на розгляд уряду законопроект “Про штати Окремого корпусу кордонної охорони”[3]. Уряд на чолі з Ф.Лизогубом затвердив особовий склад корпусу, а також постановив присвоїти його чинам ставки на 18600 крб. більші від тих, що мала асигнувати Бюджетова комісія. Урядовці також запропонували міністрові фінансів “у спішному порядкові представити на розгляд Ради Міністрів законопроект про нову систему призначення премій за поїмку контрабанди чинам Окремого корпусу кордонної охорони, прийнявши до уваги побажання Ради Міністрів про прискорення видачі премій відзначившимся чинам та їх начальникам”. 20 листопада 1918 р. П.Скоропадський затвердив постанову “Про асигнування в розпорядження міністра фінансів 6160000 карбованців на канцелярські й господарські видатки й на улаштування людського й кінського комплекту Окремого корпусу кордонної охорони”.
Однак завершити формування прикордонних військ і мережі митних установ України за Гетьманату так і не вдалося. У листопаді 1918 р. розпочався бунт корпусу Січових Стрільців на чолі з Директорією, який невдовзі переріс у масове повстання проти гетьмана Павла Скоропадського. До заворушень приєдналися ще й загони Червоної гвардії, у країні зацарював безлад і громадянська війна. В оточеному повстанцями Києві Павло Скоропадський, сподіваючись припинити кровопролиття, 14 грудня 1918 р. зрікся влади, а Українська Держава, яку він очолював сім із половиною місяців, припинила своє існування.
[1]Журнал засідань Малої Ради Міністрів від 2, 5, 8, 9, 11 липня 1918 р. Реєстр №5
[2]Журнал Малої Ради Міністрів від 16, 17 липня 1918 р. Реєстр №6
[3]Журнал Ради Міністрів №130 від 7 листопада 1918 р.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
